Хейзел уже кілька разів практикувала цей трюк, але з чимось настільки важким і твердим — уперше.
Вона спрямувала руку на золотий злиток і зосередилась.
Золото піднялось у повітря. Хейзел сконцентрувала свою злість (що зробити було не важко — вона ненавиділа це золото, ненавиділа своє прокляття, ненавиділа пригадувати своє минуле й усі свої припущені помилки). Пальці защипало. Золотий злиток засвітився від жару.
Ніко важко глитнув.
— Е-е... Хейзел, ти впевнена?..
Вона стиснула долоню в кулак. Золото зігнулось, наче мастика. Хейзел змусила його скрутитись у велетенське незграбне кільце. А потім стряхнула рукою, і коштовний пончик ударився об землю. Він занурився так глибоко, що на його місці залишились лише ямка та свіжа земля.
Ніко витріщив на неї очі.
— Це було... щось.
Хейзел не вважала, це «щось» настільки вражаючим, принаймні порівняно зі здатністю оживляти скелети та повертати людей з того світу, і все ж їй було приємно, що хоч раз дивує вона брата, а не навпаки.
У таборі знову затрубили в роги. Незабаром когорти почнуть перекличку, і Хейзел не хотіла опинитись у мішку з горностаями.
— Треба поспішати! — сказала вона Ніко, і вони побігли до воріт.
* * *
Коли Хейзел уперше побачила, як збирається легіон, то настільки перелякалася, що ледве не втекла назад у свій барак. І навіть після дев’яти місяців у таборі, вона досі вважала цю картину вражаючою.
Перші чотири когорти, у кожній рівно по сорок дітей, стояли рядами перед бараками по обидва боки від віа Преторії. П’ята когорта зібралась останньою, перед принципією, оскільки їхні бараки запхнули в далекий кут табору, поряд зі стайнями і туалетами.
Таборяни були в повній бойовій готовності. Відполіровані кольчуги і поножі блищали поверх пурпурових футболок і джинсів. Їхні шоломи прикрашали малюнки з мечами та черепами. Грізно виглядали навіть шкіряні військові черевики із залізними шипами, зручними за потреби пройти крізь болото або розтоптати чиєсь обличчя.
Наче рядок велетенських костей доміно, стояли перед легіонерами їхні червоні й золотисті щити розміром з двері від холодильника. Кожний солдат мав при собі гарпуноподібний спис (який називається пілумом), гладіус, кинджал і близько ста фунтів іншого спорядження. Якщо ти вступав до легіону не в кращій фізичній формі, то це було ненадовго. Одна тільки хода в обладунках уже була непоганим тренуванням для всього тіла.
Хейзел і Ніко бігли вулицею в той час, коли всі вишикувались у ряди, тож їхня поява не лишилася непоміченою. Звуки їхніх кроків відбивались від бруківки. Хейзел намагалась уникати поглядів, та все одно помітила, як самовдоволено посміхається до неї Октавіан. Цей задавака очолював Першу когорту у своєму шоломі центуріона з плюмажем та купою медалей на грудях.
Хейзел досі кипіла від його погроз. Тупий авгур і його тупий дар провидця — чому з усіх у таборі, дізнатись її таємницю мусив саме він? Дівчина була певна, що він би вже давно доніс на неї, якби не розумів, що значно вигідніше шантажувати її. Треба було залишити той золотий злиток, щоб зараз жбурнути його поганцю у пику.
Хейзел пробігла повз Рейну. Претор легким галопом ходжала на своєму пегасі Скіпіо, якого всі називали просто Скіпі. Металеві пси Аурум і Арґентум бігали поряд із нею. За її спиною майорів пурпуровий офіцерський плащ.
— Хейзел Левек, — покликала вона, — дуже рада, що ви змогли приєднатись до нас.
Хейзел достало здорового глузду не відповідати. Більшість її спорядження було відсутнє, але вона все одно поквапилась до свого місця у строю поряд із Френком і набула положення «струнко». Їхній головний центуріон, сімнадцятирічний здоровань на ім’я Дакота, саме вигукнув її ім’я — останнє в списку.
— Присутня! — вискнула Хейзел.
Дякувати богам. Технічно — вона не спізнилась.
Ніко пішов до Персі, який стояв поодаль від усіх із двома вартовими. Волосся Персі було мокрим від купання. Він перевдягнувся в чистий одяг, та все одно, здавалося, почувався незручно. Хейзел його розуміла. Його незабаром відрекомендують двом сотням важкоозброєних підлітків.
Лари приєднались останніми. Їхні пурпурові постаті мерехтіли, поки вони ставали на свої місця. У них була набридлива звичка встрявати поміж живих людей, через що армія скидалась на розмиту світлину, та зрештою центуріони все владнали.
Октавіан заволав:
— Прапори!
Прапороносці вийшли наперед. На їхніх плечах були накидки з левових шкур, а в руках — списи, прикрашені символами відповідної когорти. Останнім прапороносцем був Джейкоб. Він мав би нести орла легіону. Посада вважалась почесною, але Джейкоб її ненавидів. Хоча сама Рейна наполягала на продовженні звичая, щоразу, коли піднімалась жердина без орла, Хейзел відчувала сум’яття, що прокочувалось поміж легіонерами.