Бабуся Френка мешкала у величезному маєтку із сірого каміння, розташованому на дванадцяти акрах у Північному Ванкувері. Заднє подвір’я будинку виходило просто до парку Лінн — Каньйон.
Ранок видався холодним і мрячним, але Френк не відчував холоду. Він був одягнений у чорний вовняний костюм і чорне пальто. Обидві речі колись належали його дідусеві. Френк був занадто збентеженим і засмученим, абй помітити, що одяг йому дуже пасував. Від нього тхнуло нафталіном у суміші з жасмином. Тканина його була колючою, але теплою. У цьому костюмі, зі своїм луком та сагайдаком Френк походив на дуже розлюченого дворецького.
Френк навантажив візок бабусиною порцеляною і викотив на двір. Свої мішені він розставив на стовпах огорожі. Френк стріляв так довго, що пальці почали втрачати чутливість. З кожною стрілою хлопець уявляв, як розв’язує одну зі своїх проблем.
Снайпери в Афганістані. Бах! Чайник розлетівся від удару стріли.
Медаль за пожертву, цей срібний диск на чорно-червоній стрічці, наданий за смерть під час виконання службових обов’язків. Її вручили Френкові, наче це мало якесь значення, наче залізяка могла щось виправити. Хлоп! Чайна чашка полетіла в зарості.
Офіцер, який прийшов сказати йому: «Твоя мати героїня. Капітан Емілі Чжан загинула, рятуючи своїх товаришів». Тріск! Блакитно-біла тарілка розлетілась, на уламки.
Докори його бабусі: «Чоловіки не плачуть. Особливо чоловіки з родини Чжан. Терпи, Фаю».
Ніхто не називав його Фаєм — тільки бабуся.
«Що за дурнувате ім’я — Френк? Це не китайське ім’я», — бувало бурчала вона.
«Я не китаєць», — думав Френк, але не наважувався цього говорити. Мати ще багато років тому сказала йому: «Не сперечайся з бабусею. Буде тільки гірше». Вона мала рацію. До того ж окрім бабусі у Френка нікого більше не залишилось.
Стук! Четверта стріла вдарилась у стовп огорожі й застрягла там, тремтячи.
— Фаю, — промовила бабуся.
Френк озирнувся.
Бабуся стискала в руках невеличку скриню з червоної деревини, яку Френк бачив уперше. Через чорну сукню з високим комірцем та тугий пучок сивого волосся бабуся нагадувала вчительку початку XIX століття.
Вона обвела очима гармидер — побачила свою порцеляну у візку, уламки улюблених чайних сервізів, розкидані по газону, і Френкові стріли, що стирчали із землі, дерев, стовпів огорожі, а одна — з голови веселого садового гнома.
Френк уважав, що зараз бабуся закричить і вдарить його цією скринькою. Він ще ніколи не скоював нічого настільки поганого. Ще ніколи його так не переповнювала лють.
Бабусине обличчя виказувало несхвалення та розчарування. Вони з мамою Френка анітрохи не були схожими. Як це мама вийшла такою милою — завжди усміхненою, завжди лагідною? Уявити те, як вона зростає з бабусею, було важче, ніж уявити її на полі бою, хоч умови в обох, випадках, напевно, були досить схожими.
Френк очікував, що бабуся скипить від гніву. Можливо, вона зрівняє його із землею, і не доведеться йти на похорон. Френкові хотілось завдати бабусі болю за те, що вона завжди була такою злою, за те що відпустила маму на війну, за те що сварила його за слабкість. Усе, що її турбувало, — її дурнувата колекція.
— Припини так безглуздо поводитись, — промовила бабуся. Її голос не здавався роздратованим. — Де твоя гідність?
На подив Френка вона відкинула ногою один зі своїх улюблених чайників.
— Авто незабаром прибуде. Нам треба поговорити.
Френк був ошелешений. Він придивився уважніше до червоної скрині. На якусь жахливу мить у голові промайнула думка, що всередині лежить прах його матері. Ні, це було неможливим. Бабуся казала, що буде військове поховання. Але чому тоді вона тримає цю коробку так, наче її засмучує те, що лежить всередині?
— Ходімо до будинку, — промовила вона.
Не переконуючись у тому, що Френк іде за нею, бабуся повернулась і покрокувала до будинку.
У вітальні Френк сів на оксамитовий диван. Його оточували старі родинні світлини, порцелянові вази (ті, що виявилися завеликими для візка), і червоні китайські прапори з майстерно виведеними ієрогліфами. Френк не знав значення цих ієрогліфів. Його це ніколи особливо не цікавило. Людей на більшості світлин він теж не знав.
Щоразу коли бабуся починала лекцію про його пращурів — як вони припливли з Китаю, як досягли процвітання в торгівлі, як стали зрештою однією з най-заможніших родин у Ванкувері, — Френк помирав від нудьги. Він був канадцем у четвертому поколінні. Йому були байдужими і Китай, і весь цей застарілий антикваріат. Єдиним китайським словом, яке він знав, було його прізвище — Чжан: майстер лука. Це було круто.