Бабуся сіла поряд із ним. Постава, як завжди, тверда. Руки, складені на скрині.
— Твоя мати хотіла, щоб він був у тебе, — неохоче промовила бабуся. — Вона зберігала його ще відтоді, коли ти був малям. Коли вона пішла на війну, то довірила його мені. Але її більше немає з нами. І ти теж незабаром підеш.
— Піду? Куди?
— Я стара, — промовила бабуся так, наче це для когось було несподіванкою. — Незабаром і на мене чекає зустріч зі Смертю. Я не можу дати тобі потрібних навичок, і не можу нести цей тягар. Якщо з ним щось станеться... я нізащо собі цього не пробачу. Ти помреш.
Френк не певен був, що добре її розчув. Від бабусиних слів створювалось таке враження, що його життя залежить від цієї скриньки. Цікаво, чому він ніколи раніше її не бачив? Бабуся, певно, тримала її під замком на горищі — у єдиному місці, куди Френкові заборонялося ходити. Вона завжди говорила, що там зберігаються її найцінніші скарби.
Бабуся передала йому скриньку. Тремтячими пальцями Френк підняв кришку. Усередині, на м’яких оксамитових підкладках лежав жахаючий, доленосний, життєво важливий... шматок дерева.
Він нічим не відрізнявся від тих шматків дерев, що восени прибиває до берега — твердий, гладенький, хвилястої форми. Розміром він був приблизно з дистанційний пульт для телевізора, з одним обвугленим краєм. Френк доторкнувся до підпаленого кінця — той досі був теплим. Зола залишила чорну пляму на пальці.
— Це паличка, — сказав хлопець. Він не міг збагнути, чому бабуся така напружена і серйозна.
Її очі заблищали.
— Фаю, ти багато чув про пророцтва? Чув про богів?
Від цих запитань Френку стало, незручно. Він подумав про бабусині дурнуваті золоті статуетки китайських безсмертних, про її забобони щодо розташування меблів у певних місцях і уникання нещасливих чисел. Пророцтва викликали у нього думки про печиво з передбаченнями. Печиво було навіть не китайським (ну, не зовсім китайським), але це не спиняло шкільних задирак дражнити його подібною дурнею: «Конфуцій каже...» і таке інше. Френк навіть ніколи не бував у Китаї. Він не мав жодного бажання бути причетним до всього цього. Але, звісно, бабуся чути про це не хотіла.
— Трішки, бабусю, — відповів він. — Небагато.
— Більшість людей посміялась би з розповіді твоєї матері, — промовила вона. — Але не я. Я чула багато речей про пророцтва і богів. Грецькі, римські, китайські — усі вони пов’язані з нашою родиною. Я не сумнівалась у її словах про твого батька.
— Стривайте... що?
— Твій батько був богом, — чітко промовила вона.
Якби у бабусі було Почуття гумору, можна було б подумати, що вона жартує. Але бабуся ніколи не глузувала. Може, в неї почався старечий маразм?
— Годі на мене витріщатись! — випалила вона. — Немає в мене маразму. Хіба тебе ніколи не цікавило, чому твій батько так і не з’явився тут?
— Він...— Френк запнувся. Йому боліла втрата матері. І думати зараз ще й про батька зовсім не хотілося. — Він служив в армії, як мама. Він зник безвісти. В Іраку.
— Ба! Він був богом. Закохався у твою матір, тому що вона була природженим воїном. Вона була схожою на мене — сильною, хороброю, доброю і вродливою.
Сильною і хороброю — із цим Френк міг погодитись. Але уявити бабусю доброю та вродливою було значно важче.
Він досі підозрював, що вона трішки несповна розуму, і все ж запитав:
— Яким богом?
— Римським. Більше я нічого не знаю. Твоя мати ніколи не говорила, або, може, й сама не знала. Ураховуючи наше походження, немає нічого дивного в тому, що бог у неї закохався. Він певно знав, що в її жилах текла шляхетна кров.
— Стривайте... ми ж китайці. Навіщо римському богові стосунки з канадкою китайського походження?
Бабусині ніздрі роздулися до розміру кратерів.
— Коли б ти потрудився дослідити сімейну історію, Фаю, то може б і знав навіщо. Китай і Рим не такі вже й різні й не такі відособлені, як тобі могло здатись. Наша родина родом із провінції Ґаньсу, з міста, що колись мало назву Лі Гьєн. Але важливіше за це... як я вже казала, шляхетна кров. Кров князів і героїв.
Френк просто витріщався на неї.
Вона роздратовано зітхнула.
— Навіщо я марную свої сили на цього молодого вола? Ти дізнаєшся все в таборі. Можливо, твій батько тебе визнає. Але поки що я мушу розповісти тобі про цей шматок дерева.
Вона вказала на великий камін.
— Невдовзі після твого народження на нашому порозі з’явився гість. Я і твоя мати сиділи тут на дивані, точнісінько там, де зараз сидимо ми. Ти був крихітний. Вона загорнула тебе в блакитні пелюшки і колисала на руках.