— Ви змій маєте на увазі?
— Так. Василіск означає «маленький цар». Миле ім’я для не дуже милої істоти. Я не палаю бажанням їх убивати. Усе ж таки живі створіння. Але ви не зможете піти, поки вони не зникнуть. Якщо твої друзі спробують розпочати з ними бійку... то я передбачаю, що це погано скінчиться. Тільки ти здатен убити цих чудовиськ.
— Але як?
Богиня глянула на підлогу. Френк усвідомив, що вона дивиться на його спис.
— Хотіла б я, щоб був інший вихід. Наприклад, якби в тебе було кілька горностаїв. Горностаї — закляті вороги василісків.
— На жаль-, скінчились, — зізнався Френк.
— Тоді тобі доведеться скористатись подарунком батька. Ти впевнений, що не хочеш жити тут? Ми виготовляємо відмінне безлактозне рисове молоко.
Френк підвівся.
— Як ним користатись?
— Із цим тобі доведеться розбиратися самому. Я не підтримуватиму насильство. Поки ти битимешся, я перевірю, як там твої друзі. Сподіваюсь, Вовночка знайшла правильні лікарські трави. Востаннє, коли ми дещо наплутали... Ні, не вважаю, що ті герої хотіли стати стокротками.
Богиня підвелась. Її окуляри блиснули, і Френк побачив у склі власне віддзеркалення. Він виглядав серйозним і рішучим, зовсім не схожим на того хлопчика в райдужних картинках.
— Остання маленька порада, Френку. Тобі судилось померти із цим шматочком дерева в руках, споглядати, як жевріє власне життя. Але, мабуть, якби ти не тримав його у себе. Якби довіряв комусь настільки, щоб цей хтось міг зберігати його для тебе...
Пальці Френка стиснулись навколо скіпки.
— Ви пропонуєте...
Ірида лагідно розсміялась.
— Ох, любий, ні. Я би загубила цю скіпку у своїй колекції. Вона б перемішалась із кристалами або дісталась якомусь покупцеві, як дерев’яне прес-пап’є. Ні, я мала на увазі напівбога, твого друга. Когось близького твоєму серцю.
«Хейзел», — миттєво подумав Френк. Він нікому не довіряв більше за неї. Але як він може розповісти їй свою таємницю? Якщо він зізнається у тому, який вразливий і що все його життя залежить від напівспаленої палички... Хейзел ніколи не побачить у ньому героя. Він ніколи не стане її лицарем. До того ж нечесно було покладати на неї такий тягар.
Він згорнув скіпку і сунув її назад до кишені.
— Дякую... дякую вам, пані Іридо.
Вона стиснула його руку.
— Не зневірюйся, Френку. Веселки завжди означають надію.
Вона попрямувала до підсобки, залишивши Френка на самоті.
— Надія, — буркнув Френк. — Я б радше мав кількох вправних горностаїв.
Він підняв батьків спис і пішов назустріч василіскам.
XXIII Френк
Френк втратив свій лук.
Якби ж він міг стояти на ґанку й стріляти в змій на відстані. Декілька влучних пострілів вибуховими стрілами, декілька воронок у схилі — і питання вирішено.
На жаль, без лука від повного сагайдака стріл не було жодної користі. До того ж Френк гадки не мав, де знаходяться василіски. Вони припинили вивергати вогонь, щойно Френк вийшов із крамниці.
Він зійшов з ґанку і приготував спис. Йому не дуже подобалось битись на короткій дистанції. Його тіло було занадто повільним і незграбним для цього. Під час воєнних ігор він непогано впорався, але зараз усе було по-справжньому. Тут не було велетенських орлів, що схоплять тебе й віднесуть до лікарів, якщо припустишся помилки.
«Ти можеш бути будь-ким», — пролунав голос мами в голові.
«Чудово, — подумав він. — Я хочу бути вправним списником. І бути несприйнятливим до отрути... і вогню».
Щось підказувало Френкові,що бажання не здійснились. Принаймні тримати в руках спис зручніше не стало. На схилі досі жевріли підпалені ділянки. Їдкий дим обпікав Френкові ніс. Зів’яла трава хрустіла під ногами.
Він пригадав історії, що розповідала мама: покоління героїв, які бились із Геркулесом, перемагали драконів і плавали по морях, сповнених чудовиськ. Френк не розумів, як міг походити від таких предків чи як його родина переселилась із Греції через Римську Імперію і аж до Китаю, але якісь тривожні думки вже починали утворюватися в голові. Уперше в житті його бентежили питання про князя Пілоса, про ганебний вчинок прадіда Шен Луна в Таборі Юпітера і про сили його родини.
«Дар ніколи не захищав нашу родину», — попередила його бабуся.
Дуже підбадьорлива думка під час охоти на отруйних вогнедишних диявольських змій.
Ніч була тихою, якщо не зважати на потріскування палаючих кущів. Щоразу, коли вітерець шелестів травою, Френк згадував про зернових духів, які викрали Хейзел. Він сподівався, що вони пішли на південь з Поліботом. Поки що йому і без них доставало проблем.