– Але він не міг забути того випадку, – сказала Карі, – і таки пішов до свого лікаря. Який переконався, що у нього справді негаразд із серцем, і негайно поклав його в лікарню. Ось чому Леїф Кройнаес добре запам’ятав чоловіка, якого він зустрів лише мимохідь на пришляховому майданчику, коло старого гостинця понад річкою Драммен.
«Річка Драммен», – подумав Симон.
– Так, – сказав Вестад. – Леїф Кройнаес каже, що хлопець урятував йому життя. Але ж річ не в тому. Річ у тім, що, згідно з висновком медичної експертизи, Еву Морсанд було вбито саме в той час, коли ті двоє сиділи за столиком для пікніка.
Симон кивнув.
– А волосини? Ви з’ясували, як вони могли потрапити на місце злочину?
Вестад стенув плечима.
– Як я вже сказав, у підозрюваного є алібі.
Симон зауважив, що Вестад уникає згадувати ім’я підозрюваного. Він відкашлявся.
– Може видатися, що волосся підкинули. І якщо Сонні Лофтусу було надано одноденну відпустку навмисне, щоб підставити його під звинувачення у вбивстві, це означає, що до справи причетний хтось із співробітників в’язниці Статен. Через це замовчуються обставини розслідування?
Генрік Вестад різко відсунув свою чашку. Можливо, кава йому не смакувала.
– Мені наказали мовчати, – сказав він. – Хтось нагорі дуже чітко дав зрозуміти моєму шефові, що справу треба залишити у спокої, аж доки випаде нагода глянути на неї з іншого боку.
– Вони хочуть ще раз перевірити факти, перш ніж скандал стане надбанням громадськості, – докинула Карі.
– Сподіваймося, що йдеться лише про це, – тихо промовив Симон. – То навіщо ти ділишся з нами, Вестаде, якщо наказано мовчати?
Вестад знову стенув плечима.
– Важко бути єдиним, кому щось відомо. І коли Карі згадала в розмові, що працює із Симоном Хефасом… Тобто… всі кажуть: ти людина, що має внутрішній стрижень…
Симон подивився на Вестада.
– Тобі відомо, що інакше така людина називається баламутом?
– Так, – сказав Вестад. – Я баламутити не хочу. Я просто не хочу бути єдиним, кому щось відомо.
– Бо в такий спосіб почуваєшся безпечніше?
Вестад – уже втретє – стенув плечима.
Зараз, коли він сидів, він не видавався таким високим і плечистим. І, схоже, незважаючи на теплий джемпер, його морозило.
У прямокутній залі засідань панувала тиша.
Увага Хуґо Нестора була прикута до крісла на чолі столу.
Крісло з високою спинкою, вкрите шкурою білого буйвола, було розвернуте від них.
Чоловік у кріслі зажадав пояснень.
Нестор підняв очі на картину, що висіла над кріслом. На ній було зображено розп’яття. Гротескний, кривавий живопис, надмірно багатий на деталі. Людина, розп’ята на хресті, мала роги на лобі і червоні вогненні очі. За винятком цих двох, породжених фантазією маляра подробиць, подібність була очевидною. За чутками, художник написав картину після того, як чоловік у кріслі з високою спинкою відрізав йому два пальці за неповернений вчасно борг. Щодо пальців, це було правдою – Нестор бачив усе на власні очі. За чутками також, минуло заледве дванадцять годин, відколи художник вивісив картину у своїй галереї, перш ніж чоловік у кріслі прибрав цей живопис. Разом з печінкою художника. Ця чутка вже не відповідала дійсності. Картину забрали за вісім годин, а художнику вони вирізали селезінку.
Що ж до буйвола, тут Нестор не міг ні підтвердити, ні спростувати історію про те, що чоловік у кріслі сплатив тринадцять з половиною тисяч доларів, щоб уполювати білого буйвола, священну тварину індіанців сіу Дакоти, що він підстрелив того буйвола з арбалета, і коли велетень не забажав помирати навіть після двох арбалетних стріл у серці, чоловік, що в кріслі, всівся на півтонну тварину і власноручно скрутив їй шию. Втім, Нестор не бачить підстав сумніватися в правдивості історії. Різниця у вазі між твариною і чоловіком була мінімальною.
Хуґо Нестор відірвав погляд від картини. Крім нього і чоловіка в оздобленому буйволячою шкурою кріслі, у залі було ще три особи. Нестор повів плечима і відчув, що його сорочка прилипла до спини під піджаком. Він рідко пітнів. Не тільки тому, що уникав сонця, неякісної шерсті, фізичних вправ, занять коханням та інших дій, пов’язаних з фізичним напруженням, а ще й тому, що він – на думку його лікаря – мав похибку в своєму вбудованому біологічному термостаті, який змушує людей пітніти. Таким чином, навіть коли він робив якісь фізичні зусилля, він ніколи не пітнів, але ризикував зазнати перегріву. Це була генетична схильність, яка підтверджувала те, що він і без того завжди знав: що його так звані батьки не були його справжніми батьками, що його сни про те, як він лежить у колисці в місці, яке виглядало точнісінько, як Київ 1970-х на бачених ним фотографіях, були більше, ніж просто снами, – то були його ранні дитячі спогади.