– Він у лікарні, у кардіології.
Хуґо Нестор почув, як хтось промовив ці слова, тимчасом як він сам дивився на картину.
– Що ж нам з цього приводу робити?
А він усе дивився.
– Те, що належить, – відповів густий бас.
А він дивився на розп’ятого Твілінґена на картині, що над ним висіла.
Тут вона висіла.
Марта сиділа на горищі.
Дивилась на бантину. Своїм колегам вона сказала, що хоче перевірити, чи належним чином упорядковано файли. Насправді це її непокоїло менше за все. Їй взагалі цими днями було байдуже до звичних речей. Увесь час вона думала про нього, про Стіґа, і, хоч якою банальністю це може видатись, це була трагедія. Вона закохалась. Марта завжди була переконана, що вона не схильна до сильних емоцій. Раніше їй траплялося закохуватися, ще й частенько, але ніколи так, як цього разу. Раніше це бувала гра з тьохканням серця, загостренням почуттів і рум’янцем на щічках. Але цього разу… її посіла недуга. Вторглася в її тіло і контролювала всі її думки та дії. Її вразило кохання. Фатальна хвороба або ж лиха доля. Влучний вислів. Адже йшлося про щось надмірне. Щось небажане. Що розривало її на шматки.
Жінка, що повісилась отут, на горищі, – чи ж із нею було те саме? Чи вона теж закохалася в чоловіка, про якого знала в глибині душі, що не він її суджений? І чи вона теж була засліплена коханням настільки, що почала самотужки визначати, що є добре, а що зле, намагаючись вибудувати нову мораль, яку зручніше було б сумістити з цією всеохопною недугою? Чи та жінка – так само, як Марта – усвідомила аж тоді, коли вже було запізно? Під час сніданку Марта знову пішла у кімнату 323. Вона знов оглянула кросівки. Вони пахли миючим засобом. Хто миє з милом підошви новісіньких кросівок, якщо тільки не з метою щось приховати? І чому від цього охопив її такий відчай, що вона втекла аж на горище? Господи милосердний! Вона ж навіть не хотіла його…
Вона дивилась на бантину.
Але вона не зробить того, що зробила та жінка, – вона не донесе на нього. Вона не може цього зробити. Мала бути якась причина, щось таке, чого вона не знала. Бо він не з таких. Зі службового обов’язку, на своїй роботі вона чула так багато брехні, виправдань і перекручених версій реальності, що, зрештою, більше не вірила, що він є тим, ким себе представляє. Але одне вона знала напевне: Стіґ не холоднокровний убивця.
Вона знала це тому, що закохалася.
Марта сховала обличчя в долонях. Її душили сльози. Вона сиділа і розхитувалася тут, у мертвій тиші. Він тоді хотів поцілувати її. Вона теж хотіла поцілувати його. Вона й зараз хоче цілувати його. Тут, зараз, навіки! Пірнути з головою у цей неозорий, чарівний, теплий океан почуттів. Прийняти наркотик, здатись, натиснути на поршень, відчути кайф, відчути вдячність і прокляття.
Вона почула плач. Від жаху в неї аж пушок на руці наїжачився. Вона подивилась на рацію. Слабеньке пхикання немовляти.
Вона хотіла вимкнути рацію, але не зробила цього. Плач пролунав цього разу інакше. Неначе дитина була налякана і кликала її. Але то була та сама дитина – завжди та сама дитина. Дитина тієї жінки. Зникла дитина. Загублена у вакуумі, у порожнечі, вона намагалася знайти свій шлях додому. І ніхто не міг чи не хотів допомогти їй. Ніхто не смів. Бо ніхто не знав, щó це, а люди бояться невідомого. Марта прислухалась до плачу. Він робився голоснішим і пронизливішим. Потім вона почула гучний тріск та істеричний крик:
– Марто! Марто! Скоріше! Сюди!..
Марта закам’яніла. Що це?
– Марто! Вони вломились у Центр! Вони озброєні! Заради Бога, де ти?!
Марта взяв рацію і натиснула кнопку розмови.
– Маріє, що там діється?
Вона відпустила кнопку.
– Вони в чорних масках, у них щити і зброя, і їх страшенно багато! Ти повинна спуститися сюди!
Марта підхопилась і вибігла з дверей. Вона почула, як дріботять сходами її власні ноги. Розчахнула двері в коридор третього поверху. Побачила чоловіка у чорному рейдерському вбранні, який націлив на неї ствол чи то карабіна, чи то автомата. Побачила трьох інших, що стояли перед дверима до кімнати № 323. Двоє з них саме розмахували коротким тараном.
– Що… – почала Марта, але замовкла, бо чоловік з автоматом став перед нею і підніс вказівний палець до місця, де під чорною балаклавою в нього мали бути губи. Вона напружилася на мить, перш ніж зрозуміла, що її зупиняє лише його ідіотська зброя.
– Я хочу бачити ваш ордер на обшук! Негайно! Ви не маєте права на…
Розлігся гучний тріск від удару тараном у замкнені двері. Третій чоловік прочинив зламані двері і кинув у кімнату щось, що мало вигляд двох гранат. Усі ті чоловіки негайно відвернулись і затулили собі вуха. Боже мій! Чи вони… Спалах світла від дверей був настільки яскравим, що постаті всіх трьох полісменів відкинули довгі тіні у й без того яскраво освітленому коридорі, а вибух був таким гучним, що у Марти задзвеніло у вухах. Потім вони увірвалися до кімнати.