Симон Хефас стояв посеред кімнати № 323, озираючись навсібіч.
– Отже, «дельтівці» вломилися в кімнату, – промовив він, – і забрали хлопця з долішнього ліжка? Джоні… як, кажете, його звали?
– Пума, – сказала Марта. – Я подзвонила, бо вирішила, що, можливо, це ви…
– Ні, я не маю з цим рейдом нічого спільного. Хто сусіда Джоні в цій кімнаті?
– Він називає себе Стіґом Берґером.
– Гм… А де він зараз?
– Я не знаю. Ніхто не знає. Поліція всіх тут опитала. Слухайте, якщо не ви, то я хочу знати, хто наказав провести цей рейд?
– Я не знаю, – сказав Симон, відчиняючи шафу. – Тільки начальник поліції може санкціонувати застосування «Дельти» – вимагайте пояснень у нього. Це одяг Стіґа Берґера?
– Наскільки я можу судити.
Він відчував, що вона бреше: вона знає напевне, що одяг належить йому. Він узяв сині кросівки в нижній частині шафи. Розмір 43. Він поставив їх назад, причинив шафу і побачив фотографію, прикріплену до стіни поруч з шафою. Останні сумніви, що він досі мав, було нині відкинуто.
– Його звати Сонні Лофтус, – сказав Симон.
– Що?
– Інший мешканець. Його звати Сонні, а це фото його батька, Аба Лофтуса. Його батько був офіцером поліції. А син став убивцею. На сьогодні він убив шістьох осіб. Ви, звісно, можете поскаржитися на дії «Дельти», але я думаю, ми можемо з упевненістю сказати, що їхній рейд був виправданий.
Він бачив, як її обличчя закам’яніло і зіниці звузились, наче раптом очам стало забагато світла. Тутешній персонал бачив усяке, однак це був шок – дізнатися, що вони дали притулок серійному вбивці.
Він присів навпочіпки, щось помітивши під двоярусним ліжком. Він витягнув цей предмет.
– Що це? – запитала вона.
– Світлошумова граната, – сказав він, тримаючи в руках оливково-зелений предмет, схожий на гумове руків’я на кермі велосипеда. – Дає потужний спалах світла, а гук приблизно у 170 дБ. Це не смертельно, але засліплює й оглушує людей, а ще викликає таке запаморочення і дезорієнтацію на кілька секунд, і «Дельта» встигає зробити все, що їм належить зробити. Але вони не висмикнули чеку з цієї гранати, тому вона не розірвалась. Люди допускаються помилок під тиском обставин. Ви згодні?
Він глянув на кросівки, а тоді подивився на неї. Та коли вона відповіла поглядом на його погляд, вираз обличчя у неї був абсолютно незворушний. Він нічого не побачив у її очах.
– Мені треба повертатись у лікарню, – сказав Симон. – Ви ж зателефонуєте мені, якщо він повернеться?
– З вами все гаразд?
– Я б так не сказав, – відповів Симон. – Але хвора моя дружина. Вона сліпне.
Він подивився на свої руки. Була спокуса додати: «Так само, як і я».
Розділ 28
Хуґо Нестор любив «Вермонт». Одне з небагатьох поєднань ресторану, бару і нічного клубу, де кожен з елементів комбінації виявився успішним. У числі відвідувачів були багаті і вродливі; невродливі, але багаті; небагаті, але вродливі; представницький підбір знаменитостей; напівуспішні фінансисти і персонажі, задіяні в сфері нічного життя і розваг. Плюс успішні злочинці. Саме у «Вермонті» в дев’яності роки члени банди Твеїта й особи, причетні до відмивання грошей, а також пограбувань банків і поштових відділень, купували восьмилітрові пляшки шампанського «Дом Периньйон», а оскільки тогочасним норвезьким стриптизеркам бракувало певної витонченості, гостям доставляли літаками кращих з Копенгаґена, і ті швиденько виконували танець живота у приватних кабінетах. Через соломинки для коктейлів вони вдували кокаїн у найнеймовірніші отвори стриптизерок, а тоді й у свої власні, тим часом як офіціанти подавали їм устриць, перигорські трюфелі та фуа-гра з печінки гусей, відгодованих у так само розкішних умовах, як їхні. Коротше кажучи, «Вермонт» був місцем зі стилем і традиціями. Місцем, де Хуґо Нестор і його люди могли сидіти щовечора за своїми відгородженими столиками і спостерігати, як решта світу котиться у пекло. Місцем, де бізнес не зустрічав перешкод, де банкіри і фінансисти могли спілкуватися зі злочинцями без того, щоб копи, які траплялись у «Вермонті», звертали на це спілкування увагу.
Відповідно, жадання чоловіка, що підсів за їхній столик, не видавалось аж надто незвичайним. Він прийшов, роздивився довкола і проштовхався крізь натовп просто до них. А коли Бо зупинив його на межі, позначеній червоним шнурком, незнайомець сказав йому кілька слів, після чого Бо поспішив до Нестора і прошепотів йому на вухо:
– Він хоче азіатку. Каже, це для клієнта, який сплатить, хоч би скільки вона коштувала.
Нестор нахилив голову набік і відпив шампанського. Він з певного часу перейняв приказку Твілінґена: «За гроші можна купити шампанське».