Розділ 29
– Уже пізня ніч, – сказав доктор, протираючи очі. – Чого б вам, Хефасе, не піти додому та не поспати трохи? А завтра поговоримо.
– Ні, – сказав Симон.
– Як вам буде вгодно, – сказав лікар, пропонуючи Симону сісти на одному зі стільців, вишикуваних уздовж стіни в похмурому лікарняному коридорі. Коли доктор сів поруч з ним і зробив паузу, перш ніж схилитись до нього, Симон уже знав, що новини погані.
– У вашої дружини не так багато часу на роздуми. Щоб мати бодай який-небудь шанс на успішну операцію, оперуватись треба в найближчі дні.
– А ви нічого не можете вдіяти?
Доктор зітхнув.
– Зазвичай ми не радимо пацієнтам їхати за кордон і проходити дороге лікування в приватних клініках – надто коли успіх операції не гарантований. Але у випадку вашої дружини…
– Ви кажете, я маю нині везти її в клініку «Howell»?
– Я не кажу, що ви маєте щось таке робити. Багато сліпих живуть сьогодні повноцінним життям зі своєю інвалідністю.
Симон кивнув, тим часом як пальці його пестили світлошумову гранату, яку він досі тримав у кишені. Він намагався обміркувати одержану інформацію, але мозок ухилявся від висновків, заглиблюючись натомість у розумування з приводу того, чи є коректним слово «інвалідність». Здається, його тепер замінили на вираз «з обмеженими можливостями». Чи цей вираз теж став некоректним, як «притулок»? Усе міняється так швидко, що він не встигає призвичаюватись; а колишня термінологія у сфері охорони здоров’я та соціального забезпечення щезає швидше, ніж молоко на плиті.
Лікар відкашлявся.
– Я… – почав було Симон і почув дзеленькання свого мобільного.
Він мерщій схопив його, вдячний відправникові текстового повідомлення за цей тайм-аут. Телефон не визначив номера, з якого надійшло sms:
«Ви знайдете бранок Нестора на Енерхаугата, 96. Покваптесь.
Симон набрав номер і натиснув клавішу.
– Симоне, послухайте, – сказав доктор, – я не маю часу на…
– Усе гаразд, – сказав Симон, підносячи руку на знак того, щоб лікар замовк, бо йому саме відповіли.
– Фалькейд, – почув він сонний голос.
– Привіт, Сіверте! Це Симон Хефас. Я хочу, щоб ви відправили загін «Дельта» з рейдом за адресою Енерхаугата, 96. Як швидко ви можете прибути на місце?
– Зараз пізня ніч.
– Я не про це питаю.
– Тридцять п’ять хвилин. У тебе є санкція начальника поліції?
– Понтій зараз недоступний, – збрехав Симон. – Але ти не хвилюйся, у нас є всі підстави для рейду. Торгівля людьми. А блискавичність дій визначає успіх. Зроби, що я прошу, а відповідальність на мені.
– Я сподіваюся, Симоне, ти знаєш, що робиш.
Симон закінчив розмову і подивився на лікаря.
– Дякую, докторе, я все обміркую. А зараз я маю повернутись до роботи.
Бетті почула звуки бурхливого злягання, щойно вони з охоронцем вийшли з ліфта на горішньому поверсі.
– Це ж треба… – насупилась Бетті.
– Це платне телебачення, – сказав вибачливо охоронець, якого вона взяла з собою.
Із сусідніх номерів надійшли скарги, і, як того вимагала політика готелю, Бетті зробила запис у нічному журналі на стійці чергового адміністратора: «02:13, скарга на люкс № 4». Вона зателефонувала у люкс № 4, але відповіді не отримала. Тоді вона зателефонувала в службу безпеки готелю.
Незважаючи на табличку «Не турбувати», що висіла на дверній ручці, вона голосно постукала. Зачекала. Постукала знову. Бетті переступала з ноги на ногу.