– У тебе занепокоєний вигляд, – сказав охоронець.
– Я відчуваю, що гість у чомусь… замазаний.
– У чому?
– Хіба я знаю? Наркотики…
Охоронець відпустив кнопку на своєму кийку й виструнчився, тим часом як Бетті провела універсальним ключем у щілині електронного замка. Відчинила двері.
– Гер Лаю?
У вітальні було порожньо. Хтиві стогони йшли від жінки в червоному шкіряному корсеті з білим хрестом, який мав означати, що вона медсестра. Бетті схопила пульт із журнального столика і вимкнула телевізор, а охоронець пішов у спальню. Обидва портфелі зникли. Бетті зауважила порожні склянки й половинку лимона на барній стійці. Лимон вичах, а його м’якоть набула неприродного брунатного кольору. Бетті відчинила шафу. Костюма, великої валізи й червоної спортивної торби вже не було. Класичне готельне шахрайство передбачало саме такі прийоми – табличка «Не турбувати» на дверях і увімкнений телевізор на знак того, що гість нібито ще в номері. Але пан Лай сплатив за номер заздалегідь. І вона вже перевірила, що жодних несплачених рахунків з ресторану чи бару на кошт номера не надходило.
– Там якийсь тип у ванній кімнаті.
Вона повернулась до охоронця, який стояв у дверях у спальню.
Бетті пішла за ним у ванну кімнату.
Чоловік лежав на підлозі у ванній і стискав в обіймах унітаз. При уважнішому огляді з’ясувалося, що він прив’язаний до нього пластиковими смужками за зап’ястя. Чоловік був одягнений в чорний костюм, мав світле волосся і не зовсім тверезий вигляд. Під кайфом. Або – з похмілля. Він сонно кліпав на них обважнілими повіками.
– Зріж із мене ці пута, – сказав він з акцентом, походження якого вона не могла визначити.
Бетті кивнула охоронцеві, той витяг швейцарський армійський ніж і розрізав пластикові пута.
– Що тут сталося? – запитала вона.
Чоловік підвівся. Його злегка хитало. Він намагався зосередити на ній погляд своїх побаранілих очей.
– Ми бавилися в дурну гру, – промимрив він. – Я вже піду.
Охоронець став у дверях, перегородивши йому шлях.
Бетті роззирнулась довкола. Ніщо не пошкоджено. Рахунок повністю сплачений. З претензій вони мали тільки скаргу на шум із телевізора. Натомість вони ризикували мати проблеми з поліцією, негативне висвітлення у пресі й репутацію місця зустрічей сумнівних елементів.
А бос же хвалив Бетті за пильність у поєднанні з тактовністю і за неухильну турботу про інтереси готелю в першу чергу. Казав, що вона може далеко піти, що для такої, як вона, посада чергового адміністратора – лише перша сходинка у кар’єрі…
– Пропусти його, – сказала вона охоронцеві.
Ларса Їлберґа розбудив шерех з кущів. Він обернувся і придивився. Побачив якусь постать серед гілок і листя. Хтось намагався викрасти речі хлопця. Ларс викараскався зі свого брудного спального мішка і підхопився на ноги.
– Гей, ти там!
Постать завмерла. Обернулась. Хлопець змінився. Річ була не тільки в його костюмі. Змінилось обличчя – воно якось наче опухло.
– Дякую, що подбав про мої речі, – сказав хлопець, киваючи на торби у себе під пахвою.
– Гм, – сказав Ларс і витягнув голову ближче до хлопця, щоб ліпше роздивитися, що в ньому змінилось. – Друзяко, ти не вскочив у халепу?
– Та вскочив, – посміхнувся той.
Було щось особливе в його посмішці. Якась вимученість. Губи його тремтіли. Він мав такий вигляд, наче плакав нещодавно.
– Тобі потрібна допомога?
– Ні, але дякую за турботу.
– Гм. Ми з тобою, либонь, більше не побачимось?
– Ні, не думаю. Живи добре, Ларсе.
– Неодмінно. І ти…
Він зробив крок уперед і поклав руку хлопцеві на плече.
– …живи мені довго. Обіцяєш?
Хлопець коротко кивнув.
– Подивишся там, під подушкою, – сказав він.
Ларс мимоволі перевів погляд на свою постіль під аркою мосту. А коли обернувся знову до хлопця, устиг побачити лише спину, перш ніж його постать розчинилась у мороці.
Ларс повернувся до свого спального мішка. З-під подушки й справді стирчав конверт. Він витяг його. «Для Ларса», – стояло замість адреси. Він розгорнув конверт.
За все своє життя Ларс Їлберґ не бачив такої купи грошей.
– Чи не час уже «Дельті» бути на місці? – запитала Карі, позіхаючи і позираючи на годинник.
– Час, – погодився Симон і визирнув з машини.
Вони припаркувались посередині Енерхаугата і стояли метрів за п’ятдесят від будинку № 96, на протилежному від нього боці вулиці. То був двоповерховий дерев’яний будинок, пофарбований у біле, – один з тих, які помилували у 1960-му, коли мальовничі будівлі Енерхауґена зносили, щоб звільнити місце для чотирьох багатоповерхівок. Від невеликого будиночка в тиху літню ніч віяло таким затишком, що Симону важко було уявити його місцем злочинного полону безправних людей.