Бетті сполоснула рот, вимкнула воду і повернулась у спальню. Зупинилась на порозі. Подивилась на фотографію розшукуваного злочинця на екрані телевізора.
То був він.
На фото у нього була борода і довге волосся, але Бетті не бентежила жодна машкара – її спеціально навчали розпізнавати обличчя за фотографіями: у «Плазі» та інших міжнародних готелях зберігаються файли на відомих готельних шахраїв, з якими рано чи пізно матиме справу черговий адміністратор. Тож це був він. Чоловік, якого вона поселяла, тільки без окулярів, але – з бровами.
Вона втупилася у залишений на тумбочці коло ліжка мобільний телефон.
«Пильність у поєднанні з тактовністю». «Неухильна турбота про інтереси готелю в першу чергу». «Може далеко піти».
Вона знову міцно заплющила очі.
Мати правду казала. Через цікавість тільки в халепу вскочиш.
З вікна свого кабінету Арілд Франк дивився, як офіцери нічної зміни залишали Статен. І подумки занотовував прізвища усіх, хто запізнився на ранкову зміну. Запізнення дратували його. Дратували люди, нездатні як слід виконувати свою роботу. Як, наприклад, КРИПОС і відділ розслідування вбивств. Поліції дали чітку інформацію для рейду на Центр Іла, а Лофтус все одно вислизнув від них. І це аж ніяк не добре. Нині вони мусять сплачувати високу ціну за некомпетентність поліції. Хуґо Нестора убито тої ночі. У собачій вольєрі. Неймовірно: одна людина, наркоман, може спричинити стільки хаосу! Законослухняного громадянина всередині Франка теж обурювала злочинна неповороткість поліції: час від часу він навіть відчував розчарування, що поліція ніяк не спроможеться упіймати його – корумпованого заступника директора в’язниці. Він помічав підозру в очах Симона Хефаса, але у Хефаса кишка затонка, щоб притиснути його. Боягузові є що втрачати. Симон Хефас відчайдушний, тільки коли гроші на кону стоять… Бісові гроші. А на що Франк сподівається? Купити собі за гроші пам’ятник, репутацію однієї з опор спільноти? Відколи він запав на гроші, вони стали для нього як героїн, і цифри на банківському рахунку, замість стати засобом для досягнення якоїсь мети, поклали кінець усім прагненням, і все інше втратило сенс. І, як будь-який наркоман, він знав це, усвідомлював, але вже не в змозі був щось удіяти.
– До тебе офіцер, що назвався Сьоренсеном, – сказала його секретарка з приймальні.
– Не пускай його…
– Він пройшов повз мене, сказав, що це забере одну хвилину.
– Справді? – насупився Франк.
Це що ж, Сьоренсен хоче взятись до роботи раніше, ніж його лікарняний закінчився? Нетипово для норвезького працівника. Він почув, як у нього за спиною відчинились двері.
– Що, Сьоренсене, – промовив Арілд Франк не обертаючись, – розучився стукати?
– Сідай.
Франк почув, як двері замикають на ключ, і здивовано обернувся на голос. Він завмер, коли побачив пістолет.
– Якщо хоч писнеш, я вмить прострелю тобі лоба.
Опинившись на мушці, людина, як правило, зосереджує всю свою увагу на пістолеті й не одразу переносить її на того, хто цей пістолет тримає. Та коли хлопець, штовхнувши ногою крісло на коліщатках, підкотив його до заступника начальника в’язниці, Франк побачив, хто то був. Син повернувся.
– Ти змінився, – сказав Франк.
Він хотів вимовити це більш владно, але в горлі йому пересохло, і фраза пролунала досить кволо.
Пістолет піднявся трохи вище, і Франк одразу гепнувся в крісло.
– Поклади руки на бильця, – сказав хлопець. – Я натисну клавішу на твоєму селекторі, і ти накажеш Інні піти в булочну по свіжу випічку. Зараз же.
Хлопець натиснув клавішу.
– Так? – почули вони послужливий голос Інни.
– Інно…
Мозок Франка відчайдушно шукав альтернативи.
– Так?
– Піди…
Пошуки Франка обірвалися, коли він побачив, як указівний палець хлопця напружився на спусковому гачку.
– Піди вниз, у булочну, і візьми мені свіжої випічки. Гаразд?
– Гаразд.
– Дякую, Інно.
Хлопець відпустив спусковий гачок, опустив пістолет, витяг скотч з кишені кітеля, обійшов крісло Франка ззаду і почав прикручувати його передпліччя скотчем до билець крісла. Потім за груди примотав його до спинки крісла, а ноги прикріпив скотчем до сидіння, стовпчика з пневматичним механізмом, і коліщаток. Тоді знову взяв пістолет. Дивна річ спала Франкові на думку, а саме: йому слід би відчувати набагато більший страх, ніж він насправді відчував. Хлопець убив Айнете Іверсен, Калле, Сильвестра, Хуґо Нестора. Хіба ж не зрозуміло, що на Франка теж чекає кінець? Можливо, різниця в тому, що тут він був у своєму безпечному кабінеті, у Статені, посеред буденного робочого ранку. А цей хлопець виріс у нього на очах, у його в’язниці, і – за винятком того єдиного випадку з Холденом – ніколи не виявляв схильності чи здатності до насильства.