– Я б сказав радше – тридцять секунд до фінального свистка. Імовірність – більше дев’яноста п’яти відсотків.
– Щодо чого? – запитав Симон і побачив, що двері ліфта перед ним відчиняються.
– Щодо часткового збігу даних ДНК у нашій базі даних з матеріалом з двох зубних щіточок. Найцікавіше, що йдеться не про відомого злочинця і не про полісмена, а про жертву вбивства. Строго кажучи, результати свідчать, що ті, хто чистив зуби цими щіточками, близькі родичі жертви.
– Я мав такі припущення, – сказав Симон, заходячи в ліфт. – Зубні щіточки належали родині Іверсен. Я помітив, що вони зникли з ванної кімнати після вбивства. Йдеться про частковий збіг з ДНК Айнете Іверсен, так?
Карі швидко глянула на Симона, який тріумфально підніс руку.
– Ні, – відповів голос судово-медичного експерта, – насправді ми не мали ДНК Айнете Іверсен у нашій базі даних.
– А-а, ні? Тоді як же…
– Це невпізнана жертва вбивства.
– Ви знайшли зв’язок між двома з тих трьох зубних щіточок і невпізнаною жертвою вбивства? Невпізнаною в розумінні…
– У прямому розумінні. Дуже юна і геть мертва особа жіночої статі.
– Наскільки юна? – запитав Симон, зупинивши погляд на дверях ліфта, що почали зачинятися.
– Молодша, ніж ми зазвичай отримуємо.
– Перепрошую?
– Чотиримісячний плід.
Мозок Симона насилу спромагався обробляти інформацію.
– Айнете Іверсен зробила пізній аборт, так?
– Ні.
Вона не… Тоді хто ж… Холера!
Симон заплющив очі і притулився лобом до стінки ліфта.
– Роз’єдналося? – запитала Карі.
Симон кивнув.
– За мить виходимо з ліфта, – сказала вона.
Хлопець двічі проколов липку стрічку. Під кожною ніздрею. І Арілд Франк пожадливо втягнув у легені нові секунди життя. Все, чого він хотів зараз, – це жити. Цьому єдиному інстинкту корилось його тіло.
– Отже, ти не бажаєш назвати мені ім’я? – запитав хлопець упівголоса.
Франк важко дихав; він шкодував, що не має ширших ніздрів, ширших носових проходів для цього солодкого, живлющого повітря. Він дослухався до звуків, які повідомили б йому, що порятунок прийде, що допомога не забариться, а водночас похитав головою, намагаючись розказати пересохлим за шкарпеткою язиком, заліпленими стрічкою губами, що він не знає імені, не знає, хто був «кротом», що він благає про пощаду. Щоб відпустили… Щоб пробачили…
І він завмер, коли побачив, що хлопець зупинився перед ним і заніс ножа. Франк не міг поворухнутися, всі кінцівки були міцно прикручені скотчем до крісла. Все… Ніж опустився. Огидний, кривий ніж Нестора. Голова Франка уперлася в підголовник, кожен м’яз напружився, і він закричав безгучно, побачивши, як струмінь крові хлюснув з його тіла.
Розділ 32
– …два, – прошепотів Ґолдсруд. Вони стояли зі зброєю напоготові, прислухаючись до тиші за дверима кабінету заступника директора в’язниці.
Морґан видихнув. Зараз це станеться. Надійшла мить, коли йому, нарешті, випало взяти участь у чомусь, про що він мріяв змалечку. Він ловить злочинця. Хтозна, може, він навіть…
– Три, – прошепотів Ґолдсруд.
Він махнув довбнею і вдарив у дверний замок. З одвірків полетіли тріски, і Гаральд, найвищий з усіх, першим вломився в кабінет. Морґан увійшов, тримаючи гвинтівку на рівні грудей, і зробив два кроки ліворуч, як навчив його Ґолдсруд. У приміщенні була тільки одна особа. Морґан витріщився на чоловіка в кріслі. Груди, горло, підборіддя його були залиті кров’ю. Господи! Скільки там було крові! Морґан відчув, що коліна йому підгинаються, наче хто їх йому підрізав. Він не повинен! Але ж скільки крові! А чоловік тіпався у конвульсіях, наче на електричному стільці. Він дивився на них божевільними, вибалушеними, як у глибоководних риб, очима.
Ґолдсруд зробив два кроки вперед і зірвав стрічку з чоловікового рота.
– Босе, ти поранений?
Чоловік широко роззявив рота, але жодного звуку звідти не вийшло. Ґолдсруд встромив йому в рота два пальці і витягнув чорну шкарпетку. Слина вилилася з рота чолов’яги, і Морґан упізнав голос заступника директора в’язниці Арілда Франка, коли той заревів:
– Хутко за ним! Не дайте йому втекти!
– Треба знайти рану і зупинити кр…
Ґолдсруд почав було розривати сорочку боса, але Франк гаркнув:
– Перекрити к бісовій матері всі двері! Він тікає! У нього ключі від моєї машини! І мій формений кашкет!
– Спокій, босе, – сказав Ґолдсруд, перерізаючи скотч на одному з билець крісла, – він у пастці: він же не пройде дотикові сенсори.
Франк люто глянув на нього і підняв звільнену руку.
– Пройде!!
Морґан позадкував і притулився до стіни, щоб не впасти. Він намагався, але не міг відвести погляд від цівки крові, що цебеніла з того місця, де у заступника директора в’язниці Арілда Франка мав бути вказівний палець.