Карі вийшла з ліфта слідом за Симоном, і вони рушили коридором до спільного «відкритого» офісу.
– Таким чином, – сказала вона, намагаючись перетравити інформацію, – три зубні щіточки надійшли тобі поштою з нотаткою від когось на ім’я «С.», в якій рекомендувалося перевірити їх на ДНК?
– Так, – сказав Симон, натискаючи клавіші на своєму телефоні.
– І матеріал ДНК з двох зубних щіточок доводить генетичний зв’язок з ненародженою дитиною? З ненародженою дитиною, що зареєстрована як жертва вбивства?
Симон кивнув і приклав палець до вуст, показуючи, що зв’язок відновлено. Він установив режим гучного зв’язку в телефоні і заговорив чітко й голосно:
– Це знову Хефас. Що то була за дитина, як вона загинула і якого плану родинний зв’язок?
Він підніс мобільний так, щоб Карі зручно було слухати.
– Ми не знаємо особових даних матері чи дитини. Відомо тільки, що мати померла – себто була вбита – передозуванням наркотику в центрі Осло. У реєстрі вона означена, як «невпізнана».
– Ми знаємо цей випадок, – сказав Симон, лаючись про себе. – Азіатка, ймовірно, в’єтнамка. І, напевне, жертва торгівлі людьми.
– Це справа вашого відділу, Хефасе. Дитина, чи то пак плід, померла, тому що померла його мати.
– Я розумію. А хто батько?
– Червона зубна щітка.
– Червона?
– Так.
– Дякую, – сказав Симон і закінчив розмову.
Карі пішла до кавоварки, щоб узяти кави для них обох. А коли повернулася, Симон розмовляв з іншим абонентом: з його м’яких інтонацій вона здогадалася, що – з Ельзе. Коли він скінчив розмову, на його обличчі промайнув особливий вираз, який трапляється у деяких людей певного віку, наче їх щось раптом пройняло і вони зараз, тут-таки, на місці, розсиплються дрібним бісером. Карі хотіла запитати, як справи з дружиною, але вирішила, що не слід.
– Що ж… – сказав Симон удавано бадьорим голосом. – Кого вважаємо імовірним батьком – Івера-старшого чи молодшого?
– Чому імовірним? – сказала Карі. – Ми знаємо напевне.
Симон якусь мить дивився на неї здивовано. Вона повільно похитала головою. Тоді він примружився, схилив голову і пригладив залишки свого ріденького волосся.
– Звісно ж, – проказав він тихо. – Тільки дві щіточки з трьох. Я старію.
– Я перевірю, що ми маємо на Івера, – сказала Карі.
Коли вона пішла, Симон увімкнув комп’ютер і перевірив свою поштову скриньку.
Хтось надіслав йому звуковий файл. Відправлено, схоже, з мобільного телефону.
Ніхто ніколи не надсилав йому звукові файли.
Він відкрив файл і натиснув «play».
Морґан дивився на розлюченого заступника директора в’язниці, який стояв посеред диспетчерської. Йому забинтували куксу, але він категорично відхилив санітарові умовляння лягти.
– То ви просто підняли бар’єр і дозволили вбивці вільно виїхати?! – гримав Франк.
– Він їхав вашою машиною, – сказав охоронець, витираючи піт з чола. – Він був у вашому форменому кашкеті.
– Але то був не я! – заревів Франк.
Морґан не знав, чи у Франка підвищений кров’яний тиск, але червона рідина почала просочуватись крізь білу марлю на його долоні, і Морґан знову відчув нудоту й слабкість.
Задзвонив один з телефонів – найближчий до монітора. Ґолдсруд підняв слухавку.
– Вони знайшли палець, – сказав він, – прикриваючи мікрофон. – Босе, ми відвеземо тебе в Уллевольську лікарню на операцію і тобі пришиють…
– Де?! – перервав його Франк. – Де вони знайшли його?
– На приладовій панелі твого «порша». Він був припаркований у другому ряду в Ґрьонланні.
– Знайти його! Затримати!
Тор Йонассон вчепився в ремінець, прикріплений до поручня в поїзді метро. Промимрив вибачення, зачепивши іншого сонного ранкового пасажира. Сьогодні Тор мав продати п’ять мобільних телефонів. Така була його мета. І коли він сяде – і, сподівався він, їхатиме сидячи – на зворотний поїзд сьогодні по обіді, то знатиме, чи мети досягнуто. І це принесе йому… щастя. Можливо.
Тор зітхнув.
Він подивився на чолов’ягу в уніформі, що стояв спиною до нього. З навушників у того на голові долинала музика. Кабель навушників тягнувся до мобільного телефона, що пасажир в уніформі тримав у руці, а на телефоні зберігся ярличок крихітної крамнички, де Тор працював. Тор змінив позицію, щоб побачити пасажира в профіль. Придивився до нього. Чи не той самий хлопець, що купував у нього батарейки для музейного девайсу? Програвач компакт-дисків «Discman». Тор був настільки заінтригований, що знайшов його в Мережі. Ті програвачі випускали ще до 2000 року, коли був розроблений Walkman, сумісний з MP3. Тор стояв до хлопця так близько, що чув звук з його навушників, попри гуркіт сталевих коліс, аж доки поїзд пішов на поворот і вагон немилосердно зарипів.