– Як це можливо?
– Упродовж дванадцяти років він був цапом-відбувайлом і духівником для злочинців цього міста. Він знає все.
Хефас нахилився вперед і кожне своє слово вдовбував пальцем у стіл.
– Він знає, що дівчину вбив Калле Фаррісен і що Айнете Іверсен сплатила йому за її вбивство. Він знає, адже до в’язниці за це вбивство пішов він. Той факт, що він не прийшов по вашу душу, – це єдине, що переконує мене у вашій можливій непричетності. Будь ласка, дзвоніть по телефону, і ми розіграємо все за правилами. Тобто ми заарештуємо вас як співучасника вбивства, розповімо ЗМІ все, що знаємо про вас і ту дівчину, пояснимо вашим діловим партнерам, що ви будете певний час відсутні, повідомимо вашому синові, що… гаразд, що ми маємо сказати вашому синові?
«Що сказати синові?» Симон чекав. Нехай ця думка усядеться у нього в голові. Вона вирішить хід подальшої розмови. Нехай Іверсен усвідомить неминучість. Масштаби і наслідки. І відкриє для себе альтернативи, про які хвилину тому навіть мови не могло бути. Саме таким шляхом ішов Симон – і цей шлях привів його сюди.
Іверсен ляснув рукою по столу, і Симон почув його голос – тремтячий і хрипкуватий:
– Чого ви хочете?
Симон випростався в кріслі.
– Ви мені зараз же все розповісте. Якщо я вам повірю, можливо, відпаде потреба до чогось вдаватись. Зрештою, Айнете вже покарано.
– Покарано?! – спалахнули обуренням очі вдівця.
Але вогонь в його очах зразу ж і згас, зустрівшись із крижаним поглядом Симона.
– Гаразд. Айнете і я, ми… У нас не було справжнього шлюбу. Тобто – не в усіх аспектах. У одного мого компаньйона були дівчата. Азіатки. Так я зустрів Maй. Вона мала те… чого мені бракувало. Я не про її молодість чи невинність, чи щось таке, а… самотність, у якій я упізнав себе.
– Іверсене, вона була в рабстві. Її викрали з дому, вирвали з родини.
Іверсен стенув плечима.
– Знаю, але я купив їй свободу. Дав їй квартиру, де ми зустрічались. Для нас нікого не існувало – тільки я і вона. І ось одного разу вона мені каже, що у неї кілька місяців немає менструації. Що вона, мабуть, вагітна. Я сказав: їй доведеться позбутись дитини, але вона відмовилась. Я не знав, що робити. Тож запитав Айнете.
– Свою дружину?
Іверсен підніс руку на знак того, що не приймає цю заувагу.
– Авжеж. Айнете була дорослою людиною. Вона не заперечувала, щоб інші брали на себе те, що для неї було б тягарем. Щиро кажучи, я думаю, що вона віддавала перевагу жінкам перед чоловіками.
– Але народила вам сина?
– В її родині поняття обов’язку сприймали дуже серйозно, і вона була гарною матір’ю.
– Сім’я найбільших в Осло власників нерухомості, з ідеальним іміджем і прізвищем настільки незаплямованим, що поява азіатського байстрюка здавалась би просто немислимою.
– Так, Айнете трималась старомодних поглядів. Але я звернувся до неї, бо, зрештою, її слово бувало вирішальним.
– Через те, що цю компанію було створено на її гроші, – сказав Симон. – Отже, Айнете вирішила здихатись проблеми. Цілковито.
– Я нічого про це не знав, – відказав Іверсен.
– Бо ви й не питали. Ви полишили їй зв’язатися з людьми, які зробили б справу замість вас. І вони, своєю чергою, знайшли платного відбувайла, коли свідок розповів поліції, що бачив, як дівчині насильно щось укололи. Треба було сховати кінці в воду, і ви за це сплатили.
Іверсен знову стенув плечима.
– Я нікого не вбивав. Я виконав свою частину нашої угоди – розповів вам, як усе сталося. Питання в тому, чи ви думаєте виконати свою частину?
– Питання в тому, – сказав Симон, – як така жінка, як ваша дружина, надибала такого покидька, як Калле Фаррісен?
– Я знати не знав жодного Калле Фаррісена.
– Ні, – сказав Симон, склавши руки перед собою. – Але ви знаєте Твілінґена.
У кабінеті запала могильна тиша. Здавалось, навіть вуличний рух за вікном затамував подих.
– Перепрошую? – нарешті вичавив із себе Іверсен.
– Я кілька років працював у відділі боротьби з економічною злочинністю, – сказав Симон. Агенція нерухомості Іверсен співпрацювала з Твілінґеном. Ви допомагали йому відмивати гроші, отримані від наркоторгівлі та торгівлі людьми, а він забезпечував вас фіктивними втратами на сотні мільйонів крон, що дозволяли вам заощаджувати на податках.
Івер Іверсен похитав головою.
– Боюсь, що я нічого не знаю про жодного Твілінґена.
– Крім того, що ви боїтесь, – це чиста брехня, – сказав Симон. – Я маю докази, що ви співпрацювали з ним.
– Знаєте що? – Іверсен притиснув долоні одна до одної пальцями. – Чому ж тоді ваш відділ боротьби з економічною злочинністю не порушив проти мене справу з приводу шахрайства?