– Тому що, працюючи в тому відділі, я наштовхнувся на саботаж, – сказав Симон. – Але мені відомо, як Твілінґен на свої криваві гроші купував у вас приватну нерухомість, а тоді перепродував її вам же за набагато вищою ціною. Принаймні так усе було за комерційною документацією. Він нібито отримував прибуток, який дозволяв йому вносити свої наркомільйони на банківські рахунки – без необхідності пояснювати податковим органам походження тих грошей. А ви залишалися з фіктивними збитками, набуваючи можливість списувати на них майбутні прибутки і, таким чином, уникаючи внесків у розвиток суспільства. Безпрограшна ситуація.
– Цікава теорія, – знизав плечима Іверсен. – Я вам розповів усе, що знаю. Вам щось іще треба?
– Так. Я хочу зустрітися з Твілінґеном.
Іверсен зітхнув.
– Я щойно вам сказав, що не знаю жодного Твілінґена.
Симон злегка кивнув, наче сам до себе.
– Я вам так скажу: ми у відділі так часто чули подібні слова, що вже почали сумніватися, чи Твілінґен – реальна особа, чи всього лише міф.
– Як на мене, Хефасе, останнє більше схоже на правду.
Симон підвівся.
– Що ж, нехай би так і було, Іверсене. Проте міфи не контролюють з року в рік наркоторгівлю і ринок секс-рабства в цілому місті. Міфи не ліквідують вагітних жінок на прохання своїх ділових партнерів…
Він нахилився вперед, спершись обома долонями на стіл, і видихнув так, що Іверсен відчув несвіжий дух з рота літнього чоловіка.
– …Люди не бояться міфів настільки, що ладні шубовснути від них з кручі сторч головою. Я знаю, що він – реальна особа.
Симон випростався, відштовхнувшись долонями від столу, і попрямував до дверей.
– Я призначу прес-конференцію, щойно ступлю в ліфт, – змахнув він на прощання мобільним телефоном. – Тому вам варто просто зараз поговорити з сином.
– Зачекайте!
Симон зупинився перед дверима не обертаючись.
– Я… побачу, що можна зробити.
Симон витяг візитну картку і поклав її на скляний куб з макетом хмарочоса у формі пляшки з-під «кока-коли» всередині.
– Ви з ним маєте час до шостої.
– Всередині Статена? – повторив Симон, коли вони спускалися в ліфті. – Лофтус напав на Франка в його ж таки кабінеті?
– Це все, що я знаю наразі, – кивнула Карі. – Що сказав Іверсен?
– Нічого, – знизав плечима Симон. – Цілком передбачувано, він наполіг, перш за все, на зустрічі зі своїм адвокатом. Доведеться поговорити з ним завтра.
Арілд Франк сидів на краю ліжка і чекав, коли його візьмуть на операцію. Він був одягнений у блакитний лікарняний халат, а на зап’ясті мав ідентифікаційний браслет. У першу годину він не відчував жодного болю; однак нині біль робився дедалі інтенсивнішим, а укольчик, що зробив йому анестезіолог, взагалі не допомагав. Йому обіцяли справжнє знеболювання, від якого зникне чутливість у всій руці, безпосередньо перед операцією. Хірург, спеціаліст з операцій на руці, приходив, щоб розповісти йому детально, на що здатна мікрохірургія в наші дні, і повідомив, що відрізаний палець уже привезли в лікарню. Сказав, що розріз акуратний і чистий, і щойно палець возз’єднається зі своїм законним власником, нерви неодмінно зростуться, так що за кілька місяців він зможе застосовувати свій палець «і так, і сяк». Його дотепи, напевне, мали на меті розрадити пацієнта, але Франк перебував у не надто жартівливому гуморі. Тому він перервав хірурга і запитав, скільки часу знадобиться на пришивання пальця і коли він, Франк, зможе повернутись до роботи. А коли хірург сказав, що операція забере кілька годин, Франк, на подив хірурга, глянув на годинник і тихо, але виразно вилаявся.
Двері відчинилися, і Франк підвів голову. Він сподівався, що це анестезіолог, оскільки вже не самий тільки палець, але також голову і все тіло його проймав лютий пульсуючий біль.
Але на високому стрункому чоловікові був не білий чи зелений медичний одяг, а сірий діловий костюм.
– Понтій? – здивувався Франк.
– Привіт, Арілде. Я лише хотів подивитись, як ти почуваєшся.
Франк примружив одне око. Так, наче це допомогло б йому визначити справжню причину візиту начальника поліції. Парр сів поруч з ним на ліжко. Кивнув у бік його перев’язаної руки.
– Болить?
– З цим уладнається. Скажи радше, ви шукаєте його?
Парр стенув плечима.
– Лофтус наче розчинився у повітрі. Але ми його знайдемо. Ти хоч зрозумів, чого він хотів?
– Чого хотів? – пирхнув Франк. – Хто второпає, чого він домагається? Він влаштував якийсь божевільний хрестовий похід.
– Отож-бо, – сказав Парр. – Тому реальне питання полягає в тому, коли і де він завдасть наступного удару. Він не дав тобі жодних підказок?