Марта Ліан стояла коло вівтаря з жінкою в елегантному костюмі і короткою стрижкою, що, на переконання деяких літніх жінок, нібито надає їм молодшого вигляду. Жінка різко жестикулювала, щось показуючи і пояснюючи своїй співрозмовниці. Симон розчув такі слова, як «квіти», «церемонія», «Андерс» і «гості». Він був уже поряд з ними, коли Марта Ліан обернулась до нього обличчям. Перше, що кинулось йому в очі, було те, як вона змінилась у порівнянні з останнім разом. Така спустошена. Самотня. Нещасна.
– Привіт, – сказала вона глухо.
Інша жінка перервала свою мову.
– Пробачте за вторгнення, – сказав Симон. – У Центрі Іла мені сказали, що я зможу знайти вас тут. Сподіваюся, я не перервав щось важливе?
– Та ні, ми просто…
– Так! Ми саме плануємо шлюбну церемонію мого сина і Марти. Тож, якщо справа може зачекати, гере…
– Хефас, – назвався Симон. – На жаль, справа не може зачекати. Я офіцер поліції.
Піднявши брови, жінка подивилась на Марту.
– Ось що я маю на увазі, серденько, коли кажу, що ти живеш у світі, аж надміру реальному.
– …і який вас наразі не зачепить, фру…
– Перепрошую?
– Ми з фрекен Ліан маємо обговорити дещо віч-на-віч. Питання конфіденційності, знаєте…
Жінка віддалилась, твердо ступаючи на підбори, а Симон і Марта сіли на передній лаві.
– Вас бачили, коли ви від’їжджали в машині з Сонні Лофтусом, – сказав Симон. – Чому ви не сказали мені?
– Він хотів навчитись керувати машиною, – відказала Марта. – Я відвезла його на стоянку, де ми могли попрактикуватись.
– Його зараз розшукують по всій Норвегії.
– Я бачила в новинах.
– Він сказав чи зробив що-небудь, що могло б нам підказати, де він може бути на цю мить? Я хочу, щоб ви дуже серйозно подумали, перш ніж дати відповідь.
У Марти був такий вигляд, наче вона справді ретельно обмірковує свою відповідь. Зрештою, вона заперечно похитала головою.
– Ні? Що-небудь про свої плани на майбутнє?
– Він хотів навчитись керувати машиною.
Симон зітхнув і пригладив волосся.
– Ви розумієте, що наражаєтесь на звинувачення у співучасті, якщо допомагаєте йому або приховуєте від нас інформацію?
– Навіщо б я таке робила?
Симон подивився на неї, нічого не кажучи. Вона невдовзі виходить заміж. То чому ж у неї такий нещасний вигляд?
– Що ж, гаразд, – сказав він і підвівся.
Вона залишилась сидіти, де сиділа, опустивши очі долу.
– Тільки одне запитання, – промовила вона.
– Так?
– Ви як гадаєте – він божевільний убивця, як усі говорять?
Симон переступив з ноги на ногу.
– Ні, – сказав він.
– Ні?
– Він не божевільний. Він карає певних людей. Щось на зразок вендети.
– За що він мститься?
– Я думаю, йдеться про його батька, який був офіцером поліції. Після його смерті стали казати, що він був корумпований.
– Ви кажете, він карає людей… – Вона притишила голос. – Він карає справедливо?
Симон стенув плечима.
– Я не знаю. Але він виявляє терпимість.
– Терпимість?
– Він напав на начальника в’язниці у його кабінеті. То був відчайдушний вчинок, і для нього було б набагато простіше і набагато менш ризиковано, якби він атакував Франка у нього вдома.
– Але?
– Але це поставило б під загрозу дружину і дитину Франка.
– Невинних людей… Отже, він не хоче, щоб постраждали невинні.
Симон повільно кивнув… Отже, він щось побачив у її очах. Іскорку. Надію. Невже все так просто? Невже вона просто закохана? Симон випростав спину. Подивився на вівтар, на розіп’ятого на хресті Спасителя. Заплющив очі. Знову їх розплющив. Хай йому грець! До біса це все…