– Знаєте, як казав його батько, Аб? – сказав Симон, підтягуючи штани. – Він казав: і доба милосердя закінчилась, і Судний день настав. Але, оскільки Месія забарився, ми маємо самотужки виконувати його роботу. Він один може їх покарати, Марто. Поліція Осло корумпована і захищає шахраїв. Я думаю, Сонні робить це тому, що він відчуває себе в боргу перед батьком, адже це те, за що помер його батько. Справедливість. Вид справедливості, яка може бути вище закону.
Він подивився на літню жінку коло сповідальні, де вона впівголоса щось обговорювала зі священиком.
– А як щодо вас? – запитала Марта.
– Щодо мене? Я служу закону. Я маю затримати Сонні. Такі справи.
– А ота жінка, Айнете Іверсен, який злочин вона вчинила?
– Я не можу вам нічого про неї розповідати.
– Я читала, у неї викрали коштовності.
– Отже…
– Серед них була пара сережок із перлами?
– Не знаю. Це має значення?
Вона похитала головою.
– Ні, – сказала вона, – не має. Я думаю, чим би я могла допомогти вам.
– Дякую, – сказав Симон і застебнув піджак.
Тверді кроки з цоканням підборів наближались до них.
– У вас наразі інші клопоти, я бачу.
Марта швидко глянула на нього.
– Продовжимо розмову іншим разом, Марто.
Коли Симон вийшов із церкви, задзвонив його мобільний. Він подивився на дисплей. Код показав, що виклик іде з Драммена.
– Хефас.
– Це Генрік Вестад.
Полісмен, що розслідував убивство дружини судновласника.
– Я в кардіологічному відділенні Центральної лікарні Бускеруда.
Симон міг здогадатися, що він почує далі.
– Леїф Кройнаес, наш свідок, хворий на серце. Лікарі вважали, що він поза небезпекою, але…
– …він раптово помер, – підхопив фразу Симон і зітхнув, торгаючи себе за ніс великим і вказівним пальцями. – Він був один у палаті, коли це сталося. Патологоанатом не знайде нічого підозрілого. А ти дзвониш мені, бо не хочеш бути єдиним, хто не зможе заснути сьогодні вночі.
Вестад не відповів.
Симон поклав мобільний телефон у кишеню. Вітер посилювався; Симон подивився на небо над дахами. Ще не видно було напевне, але він знав зі свого головного болю: наближається циклон.
Мотоциклу, що стояв перед Ровером, належало воскреснути з мертвих. Це був Harley-Davidson Heritage Softail, модель 1989 року, з масивним переднім колесом, улюбленець Ровера. Коли він отримав його, це була напівзруйнована розвалюха з робочим об’ємом двигуна 1340 см3. Попередній власник ставився до нього без любові, терпіння і розуміння, яких потребує ця марка, на відміну від своїх поступливіших японських родичів. Ровер замінив гонкову шийку колінчастого вала, підшипник нижньої головки гонка, поршневі кільця і відрегулював клапани; відтак мало що залишилося від початкової моделі, коли мотоцикл перетворився на силача з робочим об’ємом двигуна 1700 см3 і гальмівною потужністю 119 кінських сил на заднє колесо, що до того мало тільки 43. Ровер витирав мастило з передпліччя з витатуюваним на ньому собором, коли раптом відчув переміну в освітленні. У першу мить він подумав, що то обіцяна прогнозом погоди перемінна хмарність. Та щойно звів очі, як зауважив чиюсь постать у дверях своєї майстерні.
– Хто там? – Ровер і далі відтирав мастило з рук.
Візитер мовчки рушив до нього. Скрадаючись. Як хижак. Ровер знав, що найближча його зброя надто далеко, щоб він спромігся вчасно до неї дотягтись. І саме так воно й мало бути. Він покінчив з колишнім способом життя. Це все нісенітниці, буцімто коли вже потрапив до тюряги, потім неможливо зійти з кривої доріжки на чесний шлях. Насправді це лише питання сили волі. Все дуже просто. Коли справді хочеш, то зможеш. Але якщо твої наміри ілюзорні і ти приймаєш бажане за дійсне, виряджаєшся в них, лише щоб покрасуватись, то й опинишся знову серед покидьків уже на другий день.
Гість наблизився аж так, що Ровер міг уже бачити риси його обличчя. Та це ж…
– Привіт, Ровере.
Авжеж, це був він.
Гість показав пожовклу візитну картку, на якій було: «Мотоциклетна майстерня Ровера».
– Адреса збігається. Ти казав, що міг би влаштувати мені «Узі».
Ровер витирав руки, дивлячись на нього. Він читав газети. Бачив фото по телевізору. Але зараз він дивився не на хлопця з камери в Статені, а на своє власне майбутнє. Майбутнє, яким він собі його уявляв.
– Ти пришив Нестора, – сказав Ровер, витираючи ганчіркою між пальцями.
Хлопець нічого не відповів.
Ровер похитав головою.
– Це означає, що не тільки поліція тебе розшукує, але також Твілінґен.
– Я знаю, що я в халепі, – сказав хлопець. – Я негайно піду, якщо ти скажеш.
Прощення. Надія. Повний розрив. Другий шанс. Більшість людей нехтують ним, і далі роблячи ті самі безглузді помилки до кінця свого життя, завжди знаходячи собі виправдання і привід, щоб знову напартачити. Вони не знають чи вдають, буцімто не знають цього, але вони програють, навіть не почавши. Бо вони не прагнуть по-справжньому домогтися успіху. Але Ровер прагнув. Не це зараз тягнуло його вниз. Він зараз був сильнішим. Мудрішим. Але недарма кажуть: «Якщо хочеш простувати з гордо піднесеною головою, ризикуєш упасти і розквасити собі носа».