Пелле засміявся збентежено, майже пишаючись своєю алегорією.
– А ти й далі купаєшся в її коханні і щодня кажеш їй, що ти її кохаєш?
У Пелле виникло відчуття, що його запитання не були спонтанними і що хлопець мав зважений намір розпитати Пелле на цю тему саме через те, що помітив його фото з дружиною під час однієї з двох попередніх поїздок.
– Безперечно, – сказав Пелле і відчув, як щось дере йому в горлі, наче якась крихта попала, чи що.
Він закашлявся й увімкнув радіо.
Дорога до Уллерна забрала п’ятнадцять хвилин. Хлопець дав Пелле адресу на одному з тих шосе, що тягнуться до пагорбів Уллерна, поміж велетенських дерев’яних споруд, які нагадують радше фортечні укріплення, аніж житлові будівлі. Асфальт уже висох після вранішнього дощу.
– Будь ласка, зупини тут на хвильку.
– Але ж ворота онде.
– Байдуже. Тут нормально.
Пелле під’їхав до тротуару і зупинив машину. Обійстя оточував високий білий мур з битим склом нагорі. Масивна триповерхова кам’яниця стояла в глибині великого саду. Із широкої тераси долинала музика, і в кожному вікні світилося. Сад був теж освітлений прожекторами. Перед ворітьми стояли два дебелих широкоплечих чоловіки в чорних костюмах, і один з них тримав на шворці великого білого собаку.
– Ти йдеш на вечірку? – запитав Пелле, масажуючи собі хвору ногу.
Час від часу знову хапала судома, наче хто зурочив.
Хлопець похитав головою.
– Не думаю, що я запрошений.
– Ти знайомий з людьми, що тут мешкають?
– Ні, я дізнався адресу, коли був у в’язниці. Твілінґен. Ніколи не чув про такого?
– Ні, – сказав Пелле. – Але, якщо він не твій знайомий, то скажу по-щирості: неправильно, щоб одній людині належало так багато. Ти поглянь на цей будинок! У нас же Норвегія, а не США чи Саудівська Аравія. Ми живемо на кам’янистих берегах, на крайній півночі, але у нас завжди було щось таке, чого не мають інші країни. Певна рівність. Відносна справедливість. А нині ми докладаємо зусиль, щоб цього позбутись.
Вони почули гавкіт собак у саду.
– Я думаю, Пелле, ти мудрий чоловік.
– О, я в цьому не впевнений. А за що ти сидів?
– Я шукав миру і спокою.
Пелле вивчав обличчя хлопчини в дзеркало. Таке відчуття, що він бачив його десь в іншому місці, а не тільки в своєму таксі.
– Забираймося звідси, – сказав хлопець.
Пелле глянув просто перед себе і крізь лобове скло побачив, що до них наближається отой чолов’яга з білим собакою. Обидва суворо дивились на машину, а тіла в обох були так напаковані м’язами, що йшли вони трохи перевальцем.
– Саме час, – погодився Пелле, вмикаючи сигнал повороту. – Куди?
– Ти зміг попрощатися з нею?
– З ким?
– Зі своєю дружиною.
Пелле кліпнув очима. Чоловік із собакою був уже близько. Питання вразило його, як удар під дих. Він знову подивився на хлопця в дзеркало заднього огляду. Де він бачив його раніше? Пелле почув гарчання. Собака лаштувався до нападу. Він уже двічі возив хлопця до цього, ось у чім річ. Усе дуже просто. Так звана пам’ять про спогад. Як ось пам’ять про спогад про неї…
– Ні, – заперечно похитав головою Пелле.
– Нещасний випадок?
Пелле ковтнув.
– Так. Автокатастрофа.
– Вона знала, що ти її кохав?
Пелле розтулив рот, але зрозумів, що не спроможеться нічого сказати, тож просто кивнув.
– Мені жаль, Пелле, що її забрано у тебе.
Він відчув руку хлопця на своєму плечі. І йому здалося, наче тепло з цієї долоні розлилось йому по грудях, животу, руках і ногах.
– Нам, Пелле, ймовірно, треба рушати.
Тільки почувши його слова, Пелле зрозумів, що він сидить із заплющеними очима, а коли він розплющив їх, чоловік із собакою був поряд з машиною. Пелле запустив мотор і відпустив зчеплення. Позаду вони почули лютий гавкіт собаки.
– Куди тепер?
– Відвідаємо одного чоловіка, винного в убивстві, – сказав хлопець, підтягнувши до себе спортивну торбу. – Але спершу треба комусь залишити одну річ.
– Кому?
Хлопець всміхнувся дивною задумливою усмішкою.
– Тому, чиє фото я хотів би мати у себе на приладовій панелі.
Марта стояла біля кухонного столу і переливала каву з кавника в термос. Вона сподівалася, що дзюрчання кави хоч трохи заглушить голос її майбутньої свекрухи. Вона спробувала прислухатись до розмови гостей у їдальні. Але все марно – від нав’язливого голосу матері Андерса сховатись було неможливо.
– Андерс дуже чутливий, ти маєш це зрозуміти. Набагато чутливіший за тебе. Тому ти повинна виявляти ініціативу і…
Під’їхала машина і зупинилась перед ворітьми. Таксі. З нього вийшов чоловік в елегантному костюмі, з портфелем.