У неї завмерло серце. То був він.
Він відчинив хвіртку і коротким шляхом, гравієм, рушив до вхідних дверей.
– Пробачте, – кинула Марта і, з тріском поставивши кавник у раковину, спробувала вдати, нібито не вибігає з кухні поспіхом.
Подолавши відстань у лічені кілька метрів, вона важко дихала. Але двері таки відчинила раніше, ніж він устиг подзвонити.
– Ми не самі, – прошипіла вона, виходячи на ґанок і причиняючи за собою двері. – І тебе розшукує поліція. Чого тобі треба?
Він спрямував на неї чистий погляд отих своїх зелених очей. Брови у нього були поголені.
– Я хочу попросити пробачення, – сказав він тихо і спокійно. – І ще я хочу віддати вам оце. Для Центру.
– Що це? – запитала вона і подивилась на портфель, що він тримав перед нею.
– На оті будівельні роботи, що ви не можете собі дозволити. Чи на якусь частину з них принаймні…
– Ні!
Вона озирнулась і притишила голос.
– Ти в здоровому глузді? Ти думаєш, я візьму твої криваві гроші? Ти вбиваєш людей. Ті сережки, що ти намагався мені подарувати…
Марта ковтнула і люто трусонула головою, відчуваючи, як скупі сльози гніву бризнули їй з очей.
– …вони були з… убитої жінки.
– Але…
– Іди геть!
Він кивнув. Спустився на одну сходинку.
– Чому ти не повідомила поліції про мене?
– А хто сказав, що ні?
– Марто, чому ні?
Вона переступила з ноги на ногу. Почула, як у їдальні різко відсувається стілець.
– Може, я від тебе хотіла почути, навіщо ти вбив тих людей!
– Якби я сказав, це щось змінило б?
– Не знаю. А що, ні?
Він стенув плечима.
– Якщо ти хочеш повідомити в поліцію, сьогодні вночі я буду в будинку своїх батьків. Після цього я зникну.
– Навіщо ти говориш мені про це?
– Бо я хочу, щоб ти поїхала зі мною. Бо я кохаю тебе.
Вона закліпала. Що це він щойно сказав?
– Я кохаю тебе, – повторив він повільно і, здається, смакуючи свої слова і сам дивуючись їм.
– Боже мій, – простогнала вона в розпачі. – Ти з глузду з’їхав!
– Я йду.
Він обернувся до таксі, що чекало на нього з увімкненим мотором.
– Зачекай! Куди ти поїдеш?
Зробивши півоберта до неї, він криво посміхнувся.
– Хтось розповідав мені про велике місто в Європі. Шлях до нього неблизький, щоб їхати самому, однак…
Він начебто хотів сказати щось іще, і вона чекала. І чекала, і подумки благала його, щоб він сказав це. Вона не знала, які це мають бути слова. Але знала, що, правильно вимовивши оте заклинання, він зробив би її вільною. Але саме він мав зробити це: тільки він, і саме зараз.
Натомість він швидко вклонився їй, повернувся і пішов до воріт.
Марта боролася зі спокусою гукнути його. Але що б вона йому сказала? Все це – суцільне божевілля. Божевільне захоплення. Щось, чого не існує, чого не може існувати в реальному світі. Реальність була там, у їдальні, у неї за спиною. Вона обернулася і рушила назад у будинок. І очі в очі зіштовхнулася з розлюченим Андерсом.
– Геть з дороги!..
– Андерсе, не треба…
Він грубо відштовхнув її і, розчахнувши двері, вибіг надвір.
Марта звелась на ноги і вискочила за ним саме вчасно, щоб побачити, як Андерс ухопив Сонні ззаду і зацідив йому в потилицю. Але Сонні, напевно, чув наближення Андерса, оскільки він, різко пригнувшись, зробив пірует і обхопив Андерса.
– Я тебе вб’ю! – заревів Андерс.
Він намагався вивільнитися із замка, але руки були скуті блоком, і він лише безпорадно сіпався. Потім, так само раптово, Сонні відпустив Андерса. Спочатку той здивовано витріщився на суперника, що пасивно стояв перед ним, опустивши руки по швах. Тоді Андерс замахнувся для удару. І вдарив його. Він заніс кулак для чергового удару. Завдав удару. Удар був не надто гучний. Глухуватий, кісточками у плоть і кістку.
– Андерс! – зойкнула Марта. – Андерсе, припини!
Від четвертого удару на вилиці хлопчини тріснула шкіра. Від п’ятого він опустився на коліна.
Двері з боку водія таксі відчинились, і таксист вийшов був з машини, але хлопець підніс руку, показуючи водієві, щоб тримався якомога далі від сутички.
– Ти боягузливе падло! – кричав Андерс. – Не смій наближатись до моєї нареченої!
Хлопець підняв обличчя до Андерса, неначе підставляючи під зручним для удару кутом неушкоджену щоку. Андерс хвицнув його ногою. Голова хлопця відкинулась назад, і він – як був на колінах – упав, розкинувши руки, як той футболіст, що біжав тріумфально полем після забитого голу.
Гострий носак Андерсового черевика, мабуть, розсік Сонні скальп, бо з волосся йому побігла цівка крові. Падаючи, Сонні проїхався плечима по гравію, і піджак його розстебнувся. І Марта побачила, як Андерс, лаштуючись до чергового удару, раптом закам’янів. Він втупився очима у черево Сонні, і вона підбігаючи побачила те саме, що й він. Пістолет. Матовий блиск рукоятки пістолета, ствол якого був застромлений за ремінь. Пістолет весь час був у нього напохваті, але Сонні не торкнувся зброї.