– До машини! – заволав Бо. – Ми маємо перехопити його, перш ніж він дістанеться міста!
Пелле дивився на машину, не вірячи своїм очам. Він чув постріли і бачив у дзеркало заднього огляду, як «хонда» вискочила крізь зачинені ворота, зірвавши заодно частину білого паркану. На його очах автомобіль проорав пшеничне поле з вирощеною на держсубсидії сільгосппродукцією і, вискочивши якось на трасу, невпевнено помчав далі. Ясно, що Хлопець був зовсім недосвідченим водієм, але Пелле зітхнув з полегшенням, коли в місячному світлі крізь дірку замість вітрового скла розгледів закривавлену хустку над кермом. Принаймні хлопець був живий.
Він почув крики з боку будинку.
У тиші літньої ночі було чутно, як там заряджають зброю.
Там завели мотор автомобіля.
Пелле не мав уявлення, хто вони такі. Хлопець сказав йому – правда це була чи ні? – що чоловік у тому будинку – вбивця. Можливо, п’яний водій, що збив когось на смерть, а нині вийшов із в’язниці. Пелле не знав. Він знав тільки, що сам кілька років поспіль намагався більшу частину доби залишатися за кермом своєї машини, щоб не думати про той жах; він лише зараз повернувся в той давній світ, де міг реагувати або залишатись незворушним. Однак молодий чоловік більше не може бути з тією, з ким хоче. Пелле провів пальцем по фото поруч з кермом. Потім увімкнув передачу і рушив за «хондою». Він з’їхав пагорбами вниз і виїхав на вузький міст. На гребені над схилом він побачив фари машини, що прорізали темряву. Він натиснув на акселератор, збільшив швидкість, повернув кермо злегка праворуч, схопив ручне гальмо і, швидко натискаючи й відпускаючи педалі в музичному ритмі, як органіст, різко вивернув кермо ліворуч. Задня частина машини рухалася, як належить, коли виконується поворот на ручнику. А коли машина зупинилась, вона стояла на мосту якраз по діагоналі. Пелле задоволено кивнув сам до себе: він не втратив майстерності. Потім вимкнув мотор, поставив машину на першу передачу, пересунувся на пасажирське сидіння і вийшов з машини. Переконався, що просвіт між машиною і стінками мосту не більше двадцяти сантиметрів з обох боків. Замкнув усі двері за допомогою простого ключа і попростував до головного шосе. Він думав про неї, він весь час думав про неї. Якби тільки вона могла побачити його зараз. Побачити, як він іде. Він майже не відчував болю в нозі, він майже не шкутильгав. Можливо, лікарі діло казали. Можливо, справді час забути про милиці.
Розділ 37
Була друга година, найтемніша пора літньої ночі. З безлюдного спостережного майданчика на лісовій галявині над Осло Симон бачив мерехтливі води фіорду під великим жовтим місяцем.
– То що?
Симон щільніше закутався в плащ, наче йому було холодно.
– Я сюди привів першу дівчину, в яку був закоханий. Просто заради краєвиду. Ну, і поцілунки… Ти розумієш.
Карі переступила з ноги на ногу.
– Нам більше й не було куди йти. І через багато років по тому, коли ми зійшлися з Ельзе, я її теж сюди приводив. Попри те, що ми мали власне помешкання і двоспальне ліжко. Але тут було так романтично і… невинно. Наче знову закоханий так само, як уперше.
– Симоне…
Симон обернувся і знову обвів очима місце події. Поліцейські машини з миготливими синіми маячками, попереджувальні стрічки загорожі, синя «хонда-сівік» з розбитим лобовим склом і мертва людина, що лежить, м’яко кажучи, в неприродній позі на пасажирському сидінні. Також багато поліції. Понад міру. Ознака паніки.
Цього разу судмедексперт випередив його, прибувши на місце злочину раніше, і припустив, що потерпілий дістав переломи обох ніг внаслідок зіткнення з машиною, на капот якої його після цього відкинуло, і зламав шию в результаті зіткнення з сидінням. Щоправда, судово-медичний експерт вважав дивним, що на обличчі жертви відсутні сліди травми після удару об вітрове скло, аж доки Симон витяг гільзу з-під оббивки сидіння. Симон також запропонував провести аналіз крові, знайденої на водійському сидінні, оскільки сліди її не відповідали ранам на ногах жертви.