– У твоєму домі хтось є.
– Справді? – сказав Син, обертаючись на блискучі чорні вікна. – Хороші дядьки чи погані?
Маркус ковтнув. Він бачив фото по телевізору. Але він також чув, як його мати сказала, що нема чого боятися, бо він знищує тільки поганих. І на Twitter кілька людей вихваляли його: вони твітнули, що поліція має просто дозволити лиходіям убивати лиходіїв, бо це те саме, що застосовувати хижаків для боротьби з хворобами.
– Там не дядьки.
– Он як?
Марта прокинулася, почувши, що хтось увійшов до кімнати.
Вона спала і бачила сон. Сон про жінку на горищі. Про дитину. Буцімто вона знайшла малюка, і він був живий, і увесь час він був у підвалі: увесь час він там кричав і плакав, чекаючи, коли його випустять. І тепер він вийшов звідти. І був тут.
– Марто?
Його голос, його чарівний, спокійний голос… Він не йняв віри.
Вона перевернулася в ліжку і подивилась на нього.
– Ти сказав, я можу прийти, – відгукнулась вона. – Не було кому впустити мене, але я знала, де ключ, тож…
– Ти прийшла.
Вона кивнула.
– Я обрала цю кімнату. Сподіваюся, з цим усе гаразд?
Він просто кивнув і сів на край ліжка.
– Матрац був на підлозі, – сказала вона і потягнулася. – До речі, якась книжка випала крізь ламелі, коли я вкладала матрац на ліжко. Я поклала її там, на столі.
– ?…
– Чому матрац лежав на…
– Я ховався під ним, – пояснив він, не зводячи з неї очей. – А коли вилазив з-під нього, просто скинув його на підлогу і там залишив. Що це у тебе?
Він простягнув руку, яку досі притискав до боку, і торкнувся одного з її вух. Вона не відповіла. Вона дозволила йому торкнути сережку. Повів вітру відкинув знайдені у скрині для білизни фіранки, якими вона завісила вікна. Промінчик місячного світла освітив його руку і обличчя. Марта завмерла.
– Не так страшно, як здається, – сказав він.
– Ні, розсічений лоб – то таке. Але у тебе кров іде звідкись іще. Звідки?
Він відгорнув піджак з правого боку і показав їй. Сорочка була просякнута кров’ю.
– Що це було?
– Куля. Вона лише зачепила мене і пройшла навиліт. Нічого страшного, просто трохи крові. Рана дуже скоро…
– Тсс, – перервала вона його.
Матра відкинула пухову ковдру, взяла його за руку і повела у ванну кімнату. Нітрохи не зважаючи, що він бачить її в самій білизні, тим часом вона переглядала аптечку. Знайшла якісь – дванадцятирічної давнини – дезінфікуючі засоби, два рулони бинтів, вату і пару маленьких ножиць. Вона звеліла йому роздягнутись до пояса.
– Як бачиш, це просто вм’ятина в моєму запасному колесі, – усміхнувся він.
Вона побачила гірше. Вона побачила ліпше. Вона промила його рани і наклала ватні тампони на вхідний і вихідний кульові отвори. Тоді забинтувала, наклавши йому пов’язку навколо пояса. Коли зняла хустинку з його чола, з-під неї знову почала сочитися кров.
– У твоєї матері десь був набір для шиття?
– Мені немає потреби…
– Цить, я сказала.
Щоб зашити пошкоджену шкіру, знадобилося чотири хвилини і чотири шви.
– Я бачив портфель у передпокої, – сказав він, коли вона накладала марлеву пов’язку йому на голову.
– Це не мої гроші. І міськрада нам виділила достатньо коштів на ремонтні роботи; отож спасибі, але я їх не візьму.
Вона акуратно заправила кінці пов’язки і погладила його по щоці.
– Ось, так краще…
Він поцілував її. Просто в губи. Потім відпустив.
– Я кохаю тебе.
Тоді знову поцілував її.
– Я тобі не вірю, – сказала вона.
– Не віриш, що я тебе кохаю?
– Не вірю, що ти цілувався з дівчатами. Ти кепсько цілуєшся.
Від сміху очі його заіскрились.
– То це ж коли було! Нагадай мені, будь ласка, як треба…
– Не турбуйся, щоб зробити це як слід. Просто розслабся. Поцілуй ліниво…
– Ліниво?
– Як м’яка сонна змія. Отак.
Вона ніжно взяла його голову обома руками і потяглась вустами до його губ. І її вразило, як дивовижно природно це було, ніби вони двоє дітей, що бавляться в захопливу, але безневинну гру. І він довіряв їй. Так само, як вона йому довіряла.
– Бачиш? – прошепотіла вона. – Самими губами, не язиком.
– Більше зчеплення, менше газу?
Вона пирхнула.
– Атож. Ходімо до ліжка.
– І що буде?
– Там побачимо. Як твій бік? Усе гаразд?
– Гаразд – у якому плані?
– Не вдавай недотепу!
Він знову поцілував її.
– Ти впевнена? – запитав її пошепки.
– Ні. Тож якщо будемо надто довго лаштуватись, то…
– Ходімо до ліжка.
Ровер підвівся і зі стогоном випростав спину. Захопившись роботою, він не помітив, що йому схопило поперек. Точнісінько, як бувало, коли він займався коханням з Янне, яка навідувалася час від часу, щоб «подивитись, що він тут поробляє». Він спробував пояснити, що бавитися з мотоциклом і бавитися з нею – дуже подібні заняття. Що, залишаючись у тій самій позі, не помічаєш ні болю в м’язах, ні часу, що спливає. Але коли справу зроблено, мусиш сплачувати. Їй порівняння сподобалось. Це так на неї схоже…