Вона так і сиділа, важко дихаючи через ніс. Блимала очима, наче тим можна було видалити зі свідомості картину мертвого тіла, що дивилось на неї з роззявленим білим ротом та інеєм на віях. Її пульс шаленів так, що вона ось-ось могла зомліти. Вона прислухалась до свого серця. І до голосів. Голосів було двоє.
Один з них кричав їй у вухо, що вона божевільна, що він психопат і вбивця, що їй треба негайно бігти сходами на вулицю і зараз же тікати!
Інший голос переконував, що цей труп – лише фізичне свідчення того, що вона вже знала і вже прийняла. Так, він повбивав людей. Людей, що заслуговували на смерть.
Перший голос наказав їй звестись на ноги. Він заглушив той голос, який запевняв, що цю паніку вона неминуче мала відчувати якоїсь миті. Адже вона зробила свій вибір учора ввечері?
Ні, не зробила.
Тепер вона це знала. Рішення про те, чи стрибати в нору і бігти за кроликом у його схиблений світ, чи залишитись тут, у нормальному світі, – це рішення обиралось тут і зараз. Це був її останній шанс піти геть. Наступні кілька секунд будуть найважливішими в її житті. Її останній шанс на…
Вона підвелась. У неї досі паморочилося в голові, але вона знала, що здатна бігти швидко. Він її ні за що не впіймає. Вона вдихнула велику порцію кисню в легені, і кров понесла його до мозку. Вона схилилась на віко морозильної камери, побачила своє відображення в її глянцевому покритті. Побачила сережки.
Я кохаю його. Ось чому я так чиню.
Тоді вона знову відкинула віко.
Кров з трупа залила більшу частину продуктів. Дизайн на коробках «Frionor» був доволі застарілим. Напевне вони тут пролежали не менше дванадцяти років.
Вона зосередилась на своєму диханні, на своїх думках, відкидаючи все несприятливе. Їм треба попоїсти, тому вона має піти в крамницю. Вона запитає у дітей на вулиці, де найближчий супермаркет. Авжеж, саме так вона зробить. Яєчня з беконом. Свіжий хліб. Полуниці. Йогурт.
Вона опустила віко. Замружила очі. Вона думала, що знову плакатиме. А натомість почала сміятися. Істеричний сміх людини у вільному падінні в кролячу нору, подумалось їй. Тоді вона розплющила очі і пішла до сходів. На верхній сходинці вона усвідомила, що наспівує мелодійку.
…що ти завжди був її коханцем, і ти хочеш їхати з нею.
Божевілля.
…і ти поїдеш абикуди, не замислюючись, і ти знаєш, вона довіриться тобі.
Божевілля, божевілля.
…бо ти обіймав її досконале тіло своєю свідомістю.
Маркус грався біля відчиненого вікна у «Super Mario Brothers», коли почув, як навпроти грюкнули двері. Він визирнув. То вийшла гарненька фрекен. Принаймні сьогодні вона точно була гарненькою. Вона йшла від жовтого будинку до воріт. Маркус пригадав, як Син засяяв, коли він сказав йому, що це вона увійшла в його будинок. Не те щоб Маркус багато на цьому розумівся, але він здогадувався, що Син закоханий у неї.
Жінка підійшла до малих дівчаток, що бавилися зі скакалками, і про щось їх розпитувала. Вони стали кудись показувати їй руками, вона їм усміхнулася, щось іще сказала і швидко рушила в напрямку, куди вони показували. Маркус уже повернувся було до гри, але помітив, що фіранки в спальні розсунуті. Він схопив бінокль.
То був Син. Він стояв перед вікном, склепивши очі, а його рука спочивала на боці, на пов’язці. Він був голий і всміхався. У нього був щасливий вигляд. Як у Маркуса на Святвечір, перед тим як він розпаковує свої подарунки. Ні, радше, як наступного дня, на Різдво, коли він прокидається і пригадує, які подарунки він отримав напередодні ввечері.
Син узяв рушник із шафи, відчинив двері і раптом зупинився. Він подивився убік, униз, на стіл. Щось узяв з нього. Маркус збільшив масштаб.
То була книжка. У чорній шкіряній палітурці. Син розгорнув книжку і почав читати. Тоді кинув рушник. Сів на ліжко і став читати уважніше. Він сидів так і читав кілька хвилин. Маркус бачив, як змінювався вираз його обличчя, як напружилось його тіло – наче скорчилось і задубіло.
Потім він різко звівся на ноги і загилив книжкою об стіну.
Він схопив настільну лампу і так само запустив її в стіну.
Він взявся за бік, завив і впав на ліжко. Він скоцюрбився, зчепивши пальці на потилиці і з силою нахиляючи руками свою голову до грудей. Потім сів на ліжку, тіло його сіпалось, наче у корчах.
Маркус бачив: трапилося щось жахливе, але він не знав, що. Він хотів бігти туди, сказати чи зробити щось, щоб заспокоїти його. Він знав як. Йому часто вдавалось розвеселити свою матір. Побалакати з нею, нагадати про гарні хвилини, яких вони зазнали разом: чи вона пам’ятає, як було? Вибір був невеликий – три чи чотири щасливі події – вона завжди легко їх пригадувала. Вона тоді задумливо всміхалася і куйовдила йому волосся. І згодом усе налагоджувалося. Але разом із Сином вони не зазнали жодних славних речей. І, можливо, Син волів бути на самоті – Маркус таке розумів, вони в цьому були подібні. Коли, бувало, його хтось засмутить, він просто дратувався: здавалось, її доброта робить його слабаком, виправдовує кривдників, котрі називали його мамієм.