– Периметр очищено й оточено.
Вона увійшла в кімнату.
Чотири полісмени: один у ванній, троє в спальні. Всі шафи і вікна відчинені. Більше нікого. Жодних особистих речей пожильця. Гість виїхав.
Маркус сидів навпочіпки, вистежуючи жаб у траві, коли побачив, що Син вийшов із жовтого будинку і йде до нього. У другій половині дня сонце стояло так низько над дахом, що коли він зупинився перед Маркусом, здавалось, ніби у Сина сяйво йде просто з голови. Він усміхався, і Маркус був радий, що у нього вже не такий нещасний вигляд, як був зранку.
– Мені приємно було познайомитися з тобою, Маркусе.
– Ти вже йдеш?
– Так, мушу.
– Чому ти завжди мусиш іти? – бовкнув він, перш ніж устиг прикусити язика.
Син теж присів навпочіпки і поклав руку Маркусові на плече.
– Я пам’ятаю твого батька, Маркусе.
– Чесно? – перепитав Маркус, не ймучи віри.
– Так. І я не знаю, що каже чи думає про нього твоя мати або ти, – до мене він завжди був добрий. Одного разу він відігнав величезного лося, що вийшов з лісу і забрів у нашу околицю.
– Відігнав?
– Голіруч.
Тоді Маркус помітив дивне явище. Позаду Сина, у нього за головою, у відчиненому вікні спальні в жовтому будинку затріпотіли тонкі білі фіранки. Попри те, що жодного вітру не було. Син підвівся, скуйовдив Маркусові волосся на голові й рушив вулицею. Насвистуючи і помахуючи портфелем. Щось знову привабило погляд Маркуса, і він знову придивився до будинку. Фіранки палали у вогні. Він звернув увагу – решта вікон жовтого будинку теж відчинені. Геть усі.
Величезний лось, подумав Маркус. Мій батько прогнав величезного лося… У жовтому будинку загуло, наче він усмоктував повітря. У цьому гуготінні з’явились буркотливі відтінки, а потім музичні обертони, що набирали сили, аж доки розгорнулись у грізну й урочисту симфонію. І ось уже жовтогарячі танцюристи стрибали і крутились у чорних вікнах, вітаючи крах, вітаючи Судний день.
Симон поставив машину на нейтральну передачу і залишив мотор на холостому ходу.
Трохи далі вулицею, неподалік його будинку, став інший автомобіль. Новенький синій «форд-мондео». Машина тієї самої моделі була припаркована коло офтальмологічного відділення лікарні. Це міг бути випадковий збіг обставин, звісно, але Симон знав, що поліція Осло придбала торік вісім «фордів-мондео». З тонованим заднім склом – щоб не видно було миготливий маячок, що ховався за заднім підголовником.
Симон узяв свій мобільний з пасажирського сидіння.
Абонент відповів з першого сигналу.
– Що ти хочеш?
– Привіт, Понтію. Тобі, либонь, спокою немає, що мій телефон весь час пересувається містом.
– Симоне, припиняй зараз же своє безумство, і я обіцяю тобі, що воно не матиме наслідків.
– Узагалі жодних?
– Ні, якщо ти припиниш одразу ж. Ми домовились?
– Як же ти завжди любиш домовлятись, Понтію! Що ж, я маю для тебе пропозицію. Підскоч завтра вранці в один ресторан.
– Що в меню?
– Зо два злочинці, арешт яких додасть пір’їн у твій головний убір вождя.
– А конкретніше?
– Не вийде. Але я дам тобі адресу і час, якщо ти пообіцяєш привести одну людину. Мою колегу Карі Адель.
Якусь мить той мовчав.
– Симоне, ти намагаєшся мене підставити?
– Я колись таке робив? Зважай, ти маєш нагоду зірвати джек-пот. Чи, якщо точніше, ти ризикуєш дуже багато втратити, якщо дозволиш цим людям вислизнути.
– Ти даєш мені слово, що ми не потрапимо в засідку?
– Слово. Невже ти думаєш, я наразив би Карі на таке?
Пауза.
– Ні. Ні, Симоне, на таке ти ніколи не був здатен.
– Я думаю, саме тому не дослужився до начальника поліції.
– Дуже дотепно. Коли і де?
– Сім п’ятнадцять. Акер-Брюгге, номер 86. Там побачимось.
Симон опустив бокове вікно і, пожбуривши якнайдалі свій мобільний, простежив, як телефон зник за сусідським парканом. Віддаля він почув сирени пожежних машин.
Потім він увімкнув передачу і запустив мотор.
Він поїхав на захід. У районі Сместад він повернув на Холменколласен. Піднявся серпантином до оглядового майданчика, де він завжди віднаходив відчуття перспективи.
Розбиту «хонду» звідси вже забрали – криміналісти закінчили свою роботу.
Зрештою, це місце вже не було місцем злочину.
Не вбивства принаймні.