– Ти живий? – запитав Сонні, простягаючи Симону руку, щоб допомогти йому звестись на ноги.
– Як ніколи, – простогнав Симон, відштовхуючи руку Сонні. – Але якщо Твілінґен зараз вислизне, нам його більше не дістати.
Симон рвонувся до кухонних дверей, штовхнув їх і увійшов, тримаючи пістолет наготові. Різкий запах кухні громадського харчування. Він швидко пробіг очима матові металеві стільниці та плити, ряди горщиків, черпаків і набори ножів, що звисали з низької стелі, перешкоджаючи огляду. Симон присів, шукаючи тінь чи ознаки руху.
– Підлога, – сказав Сонні.
Симон глянув додолу. Червоні плями на сіро-блакитній плитці. Очі не підвели його, одна з вистрілених куль знайшла свою ціль.
Він почув, як десь грюкнули двері.
– Мерщій!
Кривавий слід повів їх з кухні темним коридором, де Симон зірвав із себе окуляри, далі сходами вниз, в інший коридор, який закінчувався металевими дверима. Саме тими, які за кілька секунд до того грюкнули. Незважаючи на цю обставину, Симон дорогою перевірив усі бічні двері, вздовж по коридору і заглянув усередину. Дев’ять з десяти чоловіків, рятуючись від двох переслідувачів з «Узі», завжди оберуть найкоротший і очевидний вихід, але Твілінґен був десятим. Завжди холодний, завжди раціональний і розважливий. Той, хто один виживе з потонулого корабля. Він міг просто хряснути дверима, щоб збити з пантелику переслідувачів.
– Ми загубимо його, – сказав Сонні.
– Спокій, – сказав Симон і відчинив останні бічні двері. Нікого.
І плями крові однозначно вели до металевих дверей. Твілінґен був за цими дверима.
– Готовий? – запитав Симон.
Сонні кивнув і навів «Узі» просто на двері.
Симон притиснувся спиною до стіни збоку від дверей, опустив ручку і штовхнув металеві двері.
Він бачив, як у Сонні поцілили… промені сонячного світла.
Симон вийшов на вулицю. Він відчував повів вітерця на своєму обличчі.
– Чорт…
Вони вдивлялись у порожню вулицю, що купалась у ранковому сонці. Це була Русельоквейєн, яка перетинала Мункедамсвейєн і тяглась угору, гублячись десь у напрямку Королівського парку. Ні машин, ні людей.
Ані Твілінґена.
Розділ 43
– Кров закінчується тут, – сказав Симон, показуючи на асфальт.
Твілінґен, напевне, зрозумів, що він залишає за собою кривавий слід, і зумів запобігти цьому. Тип, що виживає з потонулого корабля.
Симон вдивлявся в пустельну Русельоквейєн. Погляд його проминув церкву Святого Павла, невеличкий міст, де шлях вигинався і зникав з поля зору. Він подивився ліворуч і праворуч, вздовж Мункедамсвейєн. Нічогісінько.
– Кляте стерво! – спересердя стусонув себе Сонні по стегну автоматом.
– Якби він тікав вулицею, ми встигли б його помітити, – сказав Симон. – Він мав кудись забігти.
– Куди?
– Я не знаю.
– Можливо, у нього тут стояла машина.
– Можливо… Стривай! – Симон показав на асфальт між черевиками Сонні. – Подивись, іще одна кривава пляма. Що, коли…
Сонні похитав головою і відкинув полу піджака. Весь бік чистої сорочки, що дав йому Симон, був червоний.
Симон безгучно вилаявся.
– Той виродок таки роз’ятрив тобі рану?
Сонні знизав плечима.
Погляд Симона знову блукав далі вулицею. Там не було жодного паркінгу. Жодна крамниця не була відчинена. Ворота, що ведуть у задні двори, замкнені. Куди він міг подітися? Подивімось на це в іншій перспективі, подумав Симон. Щоб не залишалось мертвих зон огляду. Ну ж бо… Він перевів погляд. Його зіниці відреагували на щось. Різкий спалах сонячного світла, що відбивається від невеличкого рухомого скельця. Або металевої деталі. Латунь.
– Ходімо, – сказав Сонні. – Ще раз перевіримо ресторан. Можливо, він там десь-таки…
– Ні, – перервав його Симон упівголоса.
Латунна дверна ручка. Пружина, що дуже повільно зачиняє за тобою двері. Місце, що завжди відчинене.
– Я бачу його.
– Справді? Де?
– Двері церкви. Ти бачиш його там?
Сонні придивився.
– Ні.
– Двері ще зачиняються. Він усередині церкви. Ходімо.
Симон побіг. Він ставив одну ногу перед одною і відштовхувався. Проста вправа, яку він виконував, відколи був іще маленьким хлопчиком. Він бігав та й бігав, щороку трохи швидше. А тоді щорік трохи повільніше. Ні його коліна, ні дихання вже не працювали так злагоджено, як раніше. Перші двадцять метрів Симон спромігся тримати однаковий із Сонні темп, а потім хлопець вирвався вперед. Між ними було метрів п’ятдесят, коли Симон побачив, як він злетів на три сходинки, ривком відчинив важкі двері й зник усередині.