– Ми з Симоном розповідали одне одному геть усе, але про це йому важко було говорити. Як він продав свою душу. Він вважав, що в глибині душі прагнув сорому, деградації, огиди до себе самого, вірячи, що вони заглушать інший, гостріший біль. То була своєрідна форма психічного самокалічення.
Вона обсмикнула і пригладила сукню. Вона така тендітна і водночас така сильна, подумала Карі, дивлячись на Ельзе.
– Але найстрашнішим для Симона було те, що він заподіяв Абу. Він ненавидів Аба, бо той забрав у нього єдине, що він по-справжньому боявся втратити. Він потягнув Аба за собою у вир. Коли вдарила банківська криза і процентні ставки підскочили, Аб і Хелене опинились по вуха в боргах; тільки одне могло врятувати їх від безпритульності – швидкі гроші. Тож після того, як Симон уклав угоду з Твілінґеном, він пішов просто до Аба і зробив йому пропозицію на купівлю душі. Спершу Аб відмовився і погрожував Симону, що доповість про все керівництву. Симон на те вразив Аба в його ахіллесову п’яту. Його син. Він сказав, що так влаштований світ, і його син сплачуватиме ціну за батькову гордість і ростиме бідним. Симон сказав, що найстрашніше було дивитись, як Аба пожирають сумніви і він втрачає свою душу. Але водночас він став відчувати себе менш самотнім. Аж до моменту, коли Твілінґен забажав, щоб його «кріт» зробив службову кар’єру й увійшов у вище керівництво в поліції. Відтак більше не було місця для двох.
– Ельзе, навіщо ти мені це розповідаєш?
– Тому що він попросив мене. Він вважав, що ти повинна дізнатись це, перш ніж зробиш свій вибір.
– Він попросив тебе про це? Він що, знав, що йому судилося…
– Я не знаю, Карі. Просто він казав, що впізнає в тобі дуже багато свого. Він хотів, щоб, як офіцер поліції, ти могла зробити висновки з його помилок.
– Але він знав, що я не залишатимусь у поліції.
– Ні?
Промені сонячного світла мерехтіли, згасаючи в порту. Ельзе піднесла свій келих до губ, обережно ковтнула з нього, поставила і лише тоді стала розповідати далі.
– Коли Симон зрозумів, що Аб Лофтус готовий убити його, щоб посісти єдине місце на службі у Твілінґена, він зв’язався з Твілінґеном і наполіг, що треба усунути Аба, що Аб небезпечний для них обох і що це терміново. Він казав, що вони з Абом були як близнюки, яким наснився той самий жахливий сон про те, що кожен намагається убити іншого. Тож він випередив Аба. Симон убив свого найближчого друга.
Карі ковтнула. Стримала сльози.
– Але він розкаявся… – прошепотіла вона.
– Так, він розкаявся. Він перестав бути «кротом». Він міг би продовжувати. Але Хелене померла. Симон дійшов кінця шляху, він втратив усе, що можна було втратити. Йому нічого більше було боятись. І він згаяв решту свого життя у покаянні. Відшкодовуючи завдані збитки. І він був нещадний до корумпованих колег, таких, яким він сам колись був. Це аж ніяк не забезпечило йому великої кількості друзів. Він став самотнім. Але він ніколи не жалів себе – він вважав, що заслужив на самотність. Я пам’ятаю, він казав, що відраза до себе – це різновид ненависті, яку відчуваєш щоранку, прокинувшись і побачивши себе в дзеркалі.
– Ти врятувала його, так?
– Він називав мене своїм янголом-рятівником. Але його врятувала не моя любов до нього. Виходячи з протилежного, як кажуть деякі філософи, я почала би з того, що ніколи нікого не врятувало те, що його кохають. Його любов до мене – ось що йому допомогло. Він врятував себе сам.
– Повертаючи тобі твою любов.
– Амінь…
Вони просиділи тоді в саду аж до півночі, доки Карі пішла.
Проводжаючи її до дверей, у передпокої Ельзе показала їй фотографію: троє перед пірамідою з каміння.
– Ця була у Симона, коли він помер. Це вона, Хелене.
– Я бачила цю фотографію в жовтому будинку, перш ніж він згорів. Я ще сказала Симону, що вона схожа на співачку чи актрису.
– На Міа Ферроу. Він повів мене на «Дитину Розмарі», бо хотів подивитись на неї. Хоча й твердив, що не бачить подібності.
Фотографія дивним чином зворушила Карі. Щось особливе було в їхніх усмішках. Оптимізм. Віра.
– Ви з Симоном ніколи не говорили про те, щоб завести дітей?
Вона похитала головою.
– Він боявся.
– Чого?
– Що його власні вади передадуться дитині. Ген ігроманії. Руйнівна пристрасть до ризику. Нездатність триматись у межах. Напади меланхолії. Гадаю, він боявся, що народить «дитину диявола». Я дражнила його, казала, що він, мабуть, має десь позашлюбну дитину і саме тому боїться.
Карі кивнула. «Дитина Розмарі». Вона згадала літню прибиральницю в поліційному управлінні, яку вона, зрештою, пригадала, як власницю прізвища Тоу.