– Можете самі його взяти, якщо хочете, – квапливо докинув менший пацан.
Дядько й далі дивився на них. Він показав Маркусові жестом, щоб забирав велосипед. Пацани почали задкувати.
– Де ви мешкаєте?
– У Тьосені. А ви… його батько?
– Чом би й ні? Наступна зупинка – Тьосен, ясно?
Пацани кивнули в унісон. Повернулись і, мов за командою, подибали геть.
Маркус подивився на дядька, який усміхався, дивлячись на нього згори вниз. Він чув, як один з пацанів сказав іншому:
– Його батько наркоман – ти бачив його руки?
– Як тебе звати? – запитав чоловік.
– Маркус, – відповів він.
– Приємного тобі літа, Маркусе, – сказав дядько, що повернув йому велосипед, і підійшов до воріт жовтого будинку. Маркус затамував подих. Будинок був такий, як решта будинків на вулиці: не дуже великий, квадратна коробка, оточений невеличким садом. Щоправда, будинок не завадило б освіжити фарбою, а по саду пройтися з газонокосаркою. Однак це ж був саме той будинок… Дядько попрямував просто до сходів, що вели до підвалу. Не до парадних дверей, в які часом, – Маркус не раз бачив, – безрезультатно стукали комівояжери чи Свідки Єгови. Невже він знає про ключі, заховані на сволоку над підвальними дверима, що їх Маркус ніколи не забуває покласти на місце?
Він отримав відповідь на це запитання, почувши, як відчинились і зачинились підвальні двері.
У Маркуса перехопило подих. Скільки він себе пам’ятав, ніхто не заходив усередину цього будинку. Щоправда, пам’ятав він себе заледве з п’яти років, тобто впродовж семи останніх років. Але так чи інак, не випадало дивуватися, що будинок стоїть порожній: хто схотів би мешкати в будинку, де хтось наклав на себе руки?
Так, один чоловік бував тут, напевне, двічі на рік. Маркус бачив його тільки раз і здогадався, що це має бути той, хто вмикає опалення на мінімум восени і знову його вимикає навесні. Він, либонь, і за рахунками сплачує. Мама казала, що без електрики й опалення будинок за цей час одряхлів би настільки, що став би зовсім нежилим. Але хто той чоловік, мама теж не знала. Однак Маркус точно пам’ятав, що той чоловік був аж ніяк не схожий на дядька, який зараз увійшов у будинок.
Маркус побачив обличчя чужинця в кухонному вікні: в усьому будинку не було фіранок; тому, коли Маркус бував усередині, він тримався якомога далі від вікон, щоб не попастись кому-небудь на очі. Не схоже, щоб той дядько мав намір умикати опалення, то що ж йому там треба? Як би Маркусові простежити… Аж тут він згадав про телескоп.
Маркус протиснувся з велосипедом крізь ворота до червоного будинку і помчав нагору в свою спальню. Його телескоп – насправді звичайний бінокль на підставці – то було єдине, що його батько не взяв із собою, коли пішов від них. Принаймні так казала мама. Маркус націлив бінокль на жовтий будинок і навів різкість. Дядько з кухні пішов. Маркус став переводити бінокль з вікна на вікно. І осьде він! У спальні хлопця. Там, де мешкав наркоман. Маркус досліджував будинок і знав там кожен куточок. Включаючи тайник під мостиною у великій спальні. Але навіть якби господар не вкоротив собі віку у власному помешканні, Маркус ні за що не хотів би оселитись у жовтому будинку. Перш ніж будинок покинули назавжди, там мешкав син самогубця. Син був наркоманом, тож улаштував там жахливий безлад і ніколи не прибирав. Він не робив найменшого ремонту, тому під час кожного дощу дах протікав. Той син пропав невдовзі після Маркусового народження. Він потрапив у в’язницю, казала мама Маркуса. За вбивство людини. Маркус став замислюватися, чи будинок не накладає закляття на тих, хто в ньому оселяється, через що вони вбивають себе або інших. Маркус здригнувся. Хоча будинок саме тим його найбільше й вабив, що було в ньому щось зловісне: можна було вигадувати історії про те, що відбувалося в ньому всередині. Тільки сьогодні немає потреби щось вигадувати, сьогодні й без того в будинку щось відбувається.
Чужинець відчинив вікно у спальні – не дивно, приміщення не завадило б трохи провітрити. До речі, Маркусу ця кімната подобалась найбільше, попри брудну постільну білизну і розкидані по підлозі голки від шприців. Дядько стояв спиною до вікна, розглядаючи фотографії, які Маркус так любив. Сімейне фото, де всі троє усміхалися і видавалися щасливими. Інше, де хлопчик у борцівському трико поруч із батьком у спортивному костюмі, вони разом тримають, піднісши вгору, спортивний кубок. Портрет батька в уніформі полісмена.
Дядько відчинив шафу, дістав сіру фуфайку з каптуром і червону спортивну торбу з білим логотипом «Борцівський клуб Осло». Він поклав кілька речей у торбу, але Маркус не міг роздивитися, що саме. Тоді він вийшов із спальні та зник. І з’явився знову вже в кабінеті – невеликій кімнаті з письмовим столом, присунутим упритул до вікна. Мама казала, що саме там знайшли мертве тіло. Дядько щось шукав біля вікна. Маркус знав, що той шукає, але він зроду того не знайде, якщо не в курсі, що там і до чого. Чужинець, здається, витягав шухляду столу, та, оскільки він поставив спортивну торбу на стільницю, Маркус не міг нічого як слід розгледіти.