Сьогодні, коли вони закінчили їсти і Івер-молодший подякував їй за сніданок рукостисканням, як було заведено в Іверсенів упродовж кількох поколінь, вона прибрала зі столу і витерла руки об білий фартух, який незабаром помандрує у кошик для білизни. Тоді вийшла на ґанок, цьомнула кожного з них у щоку і стала дивитись, як вони сідають у старенький, але доглянутий «мерседес» у гаражі на дві машини і виїжджають на ньому на яскраве сонячне світло. Івер-молодший на канікулах працював у родинній компанії, що мало на меті прищепити йому смак до напруженої роботи і навчити, що нічого не дається в житті задарма, а керівництво сімейними статками породжує стільки ж зобов’язань, скільки й привілеїв.
Айнете зі сходів помахала чоловікові і сину, тим часом як їхня машина тихо прорипіла по гравію, виїжджаючи на шлях. І якби хтось їй сказав, що вся ця сцена нагадує комерційний ролик 1950-х, вона б розсміялася, охоче погодилась би і, зрештою, не надто б тим переймалась. Айнете Іверсен жила саме так, як їй бажалось. Вона гаяла свої дні в турботах про двох мужчин, яких вона любила, даючи їм можливість, своєю чергою, розумно дбати про активи компанії в інтересах сім’ї і суспільства. Чи можна уявити собі краще життя?
Голос диктора, що долинав з радіо на кухні, розповідав щось про зростання числа випадків смертельних передозувань наркотиків в Осло, про зростання проституції і про втечу якогось в’язня, що розгулює на волі ось уже дві доби. Взагалі, у світі багато недосконалості. Ницості. Так багато всього влаштовано неправильно, неврівноважено, так бракує порядку, до якого слід би всім прагнути… І, стоячи там, на ґанку, в спогляданні ідеальної гармонії власного життя – родини, госпóди, розпорядку дня, – вона почула, як рипнула бічна хвіртка в акуратно підстриженому двометровому живоплоті, якою заходила здебільшого тільки прислуга.
Вона піднесла руку, щоб захистити очі від сонця.
Вузькою стежкою, вимощеною плитняком, ішов хлопець – на вигляд ровесник її сина. Тож її перша думка була: це котрийсь із приятелів Івера-молодшого. Вона обсмикнула фартух. Гість уже підійшов ближче, і вона зрозуміла, що він на кілька років старший за її сина і вбраний у речі, які не став би носити ні сам Івер-молодший, ні будь-хто з його друзів: немодний коричневий, у тоненьку смужку, костюм і сині кросівки. Він мав червону спортивну торбу через плече, й Айнете Іверсен подумала, чи він не зі Свідків Єгови, але тут-таки пригадала, що вони завжди тримаються попарно. Він також не схожий був на комівояжера чи роздрібного торгівця. Він підійшов до ґанкових сходів.
– Чим я можу вам допомогти? – послужливо запитала вона.
– Чи тут мешкає родина Іверсенів?
– Саме тут. Але якщо вам потрібні Івер-молодший або мій чоловік, то ви щойно розминулися з ними.
Вона показала рукою через сад, у бік шляху.
Хлопець кивнув, засунув ліву руку в спортивну торбу і щось витягнув з неї. Відступивши трохи ліворуч, він націлив на неї це щось. Айнете ніколи в житті ще не випадало опинитись у такому становищі. Але ж у неї не було жодних порушень зору, вся її родина мала чудовий зір. Тому вона ні на мить не ставила під сумнів те, що бачили її власні очі. Їй перехопило подих, і вона автоматично позадкувала до відчинених дверей у передпокій.