Впродовж тривалого часу він вважав, що його таємниця у безпеці, аж доки пацан, який перехопив його роботу у Нестора, підійшов якось до нього в барі й запитав голосно, чи Калле не відгонить уранці немитим прутнем, коли він протирає очі зі сну. Пацан і його дружки реготали від щирого серця. Калле розбив пивну пляшку об шинквас, ударив його «короною» з пляшки просто в пику; і бив знову й знову, аж доки упевнився, що тому не буде що протирати зранку зі сну. Наступного дня Нестор відвідав Калле і сказав йому, що бос уже чув новину, і що Калле може повертатись на свою стару роботу, оскільки місце звільнилось, і що бос схвалює його ініціативність. З того дня Калле ніколи не склепляв повік, доки не був цілковито впевнений, що все у нього під контролем. Але зараз він не бачив нічого підозрілого, тільки оту доходягу на траві та ще бігуна у фуфайці з каптуром.
– Двісті тисяч? – припустив Пелвіс.
Придурок.
Проминувши за чверть години східний центр Осло і сумнівні на вигляд, хоч і характерної забудови вулички Ґамлебин, чи пак Старого Міста, вони увійшли через відчинені ворота на занедбану територію покинутого заводу. Підбити підсумки вони повинні за годину. Крім них будуть тільки Енок і Сиф, що продають амфетаміни на Ельгене і Толлбугата відповідно. Після цього треба ще відважити, перемішати і загорнути нові пакетики назавтра. Тоді він зможе, нарешті, повернутись додому, до Віри. Вона останнім часом на нього дметься. Поїздка в Барселону, що він обіцяв їй, зірвалася, бо він був зайнятий у справах усю весну. Щоб якось виправдатись, він пообіцяв їй поїздку в Лос-Анджелес у серпні цього року. Як на те, через судимість йому відмовили в американській візі. Калле знав, що такі жінки, як Віра, не надто терплячі, у них завжди є інші варіанти; тому, щоб не втратити її, він змушений був регулярно її трахати й улещувати коштовними дрібничками. А це вимагало часу й енергії. І, звісно, грошей. А значить, більше роботи. Отак він опинився між молотом і ковадлом.
Вони перетнули пустирище, вкрите брудним від мастила гравієм і бур’янами, серед яких стояли дві вантажівки без покришок на колесах, навічно припарковані на керамзитових блоках, і застрибнули на вантажну платформу перед будівлею з червоної цегли. Калле набрав чотиризначний код на панелі, в замку загурчало, і вони відчинили двері. Всередині їх накрив гуркіт барабанів і бас-гітари. Міськрада віддала другий поверх триповерхового заводського корпусу під репетиційні зали для музичних груп початківців. Калле винайняв за символічну платню залу на третьому поверсі, нібито для агенції з організації концертів, представившись менеджером з бронювання. Вони, щоправда, за весь час не забезпечили жодній групі жодного концертного виступу, але ж усім відомо, які нині важкі часи для мистецтва.
Калле і Пелвіс уже йшли коридором до ліфта, а вхідні двері ще повільно зачинялись під тиском жорсткої пружини. За рипінням дверей Калле здалось, наче він чує зовні швидкі кроки – так, ніби хтось біг гравієм.
– Триста? – знай вгадував Пелвіс.
Калле похитав головою і натиснув кнопку ліфта.
Кнут Шредер поклав свою гітару на корпус підсилювача.
– Перекур! – гукнув він і попрямував до дверей.
Він знав, що колеги-музиканти спантеличено перезираються. Знову перекур? За три дні у них концерт у молодіжному клубі, і найприкрішим було те, що вони повинні репетирувати як навіжені заради того, щоб принаймні не облажатись цілковито. Кнут мав решту учасників групи за купку церковних хористів: вони не курили, не налягали на спиртне, і не те що ніколи не торкнулися самокрутки з анашею, а навіть не бачили, яка вона на вигляд. То про який, питається, рок-н-рол могла йти мова? Він зачинив за собою двері й почув, як вони почали без нього пісню від самого початку. Зрештою, не так погано, але геть без душі. Не те, що у нього! Минаючи коридором дві порожні репетиційні зали на шляху до ліфта, він посміхнувся на сценку, що раптом згадалась йому.
Це точнісінько, як на тому DVD Eagles «Hell Freezes Over» – таємна пристрасть Кнута, – коли група репетирує з Бербанкським філармонічним оркестром, і насуплені оркестранти зосереджено виконують «New York Minute», а Дон Генлі обертається на камеру, морщить носа і шепоче: «…але ж їм бракує блю-у-узу…»