Кнут зробив кілька кроків, що відділяли його від ліфта, і натиснув на кнопку. Двері ніби спроквола відчинилися, і він увійшов. Але хлопець залишився на місці. Курт подивився на дзеркало, встановлене на замовлення агентства у верхній частині стіни праворуч, якщо дивитись від ліфта. У ньому відображались їхні броньовані двері, хтозна навіщо. Щоправда, Осло не найбезпечніше місто в світі, але, як на концертну агенцію, вони поводились дещо параноїдально. Можливо, вони збирають реально багато готівки на влаштуванні концертів? Він чув, що відомим норвезьким групам платять по півмільйона за участь у рок-фестивалях. Ще одна причина – щоб не переривати репетиції. Якби йому ще бездротову систему. І нову групу. З душею. Може б, йому об’єднати свої сили з новим хлопцем? Той, нарешті, повернувся до ліфта, але тримав руку перед сенсорами так, щоб двері не зачинялись. Тоді він прибрав руку і став пильно придивлятись до люмінесцентних світильників у стелі ліфта. Ні, якщо розібратися, ні, подумав Кнут. Він достатньо вже змарнував часу, репетируючи з психами.
Він вийшов на вулицю, щоб викурити цигарку, а хлопець тим часом повернувся в репетиційну, щоб прибирати далі. Кнут сидів на кузові однієї з двох іржавих вантажівок, коли хлопець вийшов.
– Схоже, наші запізнюються, а я не можу до них додзвонитись, бо в моєму мобільному батарея розрядилась, – сказав він, демонструючи свій стільниковий телефон, на вигляд геть новенький. – Я вирішив, сходжу поки що по цигарки.
– Я тебе пригощу. Бери, – сказав Кнут, простягаючи пачку. – На якій ударній установці ти граєш? Стривай, дай-но вгадаю! Ти, здається, барабанщик старої школи. «Людвіг»?
Хлопець всміхнувся.
– Дякую, старий. Але я курю тільки «Мальборо».
Кнут знизав плечима. Він поважав людей, що зберігають вірність своєму бренду, нехай це будуть барабани чи цигарки, не має значення. Але «Мальборо»? Все одно, що сказати: «я з машин визнаю тільки “тойоту”».
– Давай, старий! – сказав Кнут. – Побачимось!
– Дякую за прийом. Шануймось!
Він дивився, як хлопець йшов гравієм у бік воріт. Раптом той обернувся і рушив назад.
– Я щойно згадав, що код до дверей у мене на мобільному, – сказав він із трохи ніяковою усмішкою, – а…
– …а батарея сіла. 666С. Це я сам вигадав. Знаєш, що це означає?
Хлопець кивнув.
– Це код Арізонської поліції для самогубств.
Кнут закліпав очима.
– Як це?
– Точно кажу. «С» означає «суїцид». Мені батько колись казав.
Кнут дивився, як хлопець вийшов за ворота і постать його розчинилась у присмерку літнього вечора, тим часом вітерець колихав високу траву, і вона гойдалась хвилею, як публіка на концерті впродовж виконання сентиментальної балади. «Суїцид». Хай тобі грець! Безперечно, це набагато крутіше, ніж «666Сатана»!
Пелле подивився в дзеркало заднього огляду і почухав хвору ногу. Все було негаразд: кепський заробіток, кепський настрій і підозріла адреса, яку щойно назвав пасажир: Центр Іла. Тому вони наразі ще не рушили з місця, що практично було постійною стоянкою таксі Пелле у Ґамлебюен.
– Ти маєш на увазі притулок? – запитав Пелле.
– Так. Але тепер він називається… Так, притулок.
– Я нікого не вожу в притулок без попередньої оплати. Вибачай, але я мав уже сумний досвід.
– Авжеж. Я про це не подумав.
Пелле спостерігав, як його клієнт, або, точніше, потенційний клієнт, порпається в кишені. Пелле пробув за кермом тринадцять годин поспіль, але мине ще кілька годин, доки він доїде додому, в свою квартиру в Швайґаардз, припаркує машину, дошкутильгає по сходах на складних милицях, котрі він тримає під сидінням, гепнеться в ліжко і засне. І, бажано, без снів. Втім, це вже залежить від змісту снів. Бо може наснитись і рай, і пекло – ніколи не знаєш. Пасажир передав йому п’ятдесятикронову банкноту і жменю дрібних.
– Тут трохи більше ста, цього не досить.
– Сотні не досить? – цілком щиро здивувався тепер не такий уже потенційний клієнт.
– Либонь, давно таксі не брав?
– Я б сказав, що так. Це всі гроші, що я маю; але, може, ти б мене довіз до того місця, до якого їх вистачає?
– Це можна, – погодився Пелле.
Він поклав гроші в бардачок, оскільки не схоже було, щоб хлопець хотів отримати квитанцію, – і натиснув на газ.
Марта була сама в кімнаті 323.
Сидячи за віконцем адміністратора в приймальні, вона бачила, як спершу Стіґ, а потім Джоні виходили на вулицю. Стіґ був узутий у чорні черевики, які вона йому дала.
Правила Центру дозволяли адміністрації обшукувати кімнату мешканця без попередження або дозволу, якщо підозрювалося зберігання зброї. Щоправда, згідно з правилами, такі обшуки зазвичай здійснюються двома співробітниками Центру. Але як визначається «зазвичай»? Про це в правилах Центру нічого не говорилось.