Марта подивилась на комод. Потім на шафу.
Вона почала з комоду.
В ньому був одяг. Одяг самого тільки Джоні: вона знала, який на вигляд одяг Стіґа.
Вона перейшла до шафи.
Нижня білизна, яку вона видала Стіґу, лежала акуратно складена на одній з полиць. Його пальто висіло на тремпелі. На верхній полиці стояла його червона спортивна торба. Вона потяглась було до тієї торби, коли побачила сині кросівки в нижній частині шафи. Вона облишила торбу, нахилилась і взяла взуття. Глибоко вдихнула. Оглянула підошви. Вона шукала згустки крові. Потім перевернула кросівки.
Вона зітхнула з полегшенням і відчула, як серце їй тьохнуло.
Підошви були абсолютно чистими. Навіть слідів грязюки не було.
– Що ти тут робиш?
Марта рвучко обернулась, серце їй шалено калатало. Вона притисла руки до грудей.
– Андерс!
Вона нахилилась, знервовано сміючись.
– Ти налякав мене мало не на смерть!
– Я чекав тебе, – насупився він, тримаючи руки в кишенях своєї шкіряної куртки. – Вже майже пів на десяту.
– Мені дуже прикро, я не подивилась на годинник. Мені сказали, що один з наших пожильців може тримати у своїй кімнаті зброю, а наш обов’язок – перевіряти…
Марта була настільки схвильована, що збрехала без особливих зусиль.
– Обов’язок?! – пирхнув Андерс. – Час би вже тобі замислитись над тим, що насправді означає обов’язок. Більшість людей, говорячи про обов’язок, мають на думці сім’ю, домівку, а не роботу в такому місці, як оце.
Марта зітхнула.
– Андерсе, не починай, будь ласка.
Але вона вже знала, що його тепер так просто не зупинити – як завжди, йому достатньо було кількох секунд, щоб завестись на серйозну суперечку.
– У моєї матері в галереї є для тебе робота – варто тобі лише забажати. І я з нею згоден у тому, що на твоєму особистому розвитку набагато ліпше позначилось би спілкування там, у неї, з творчими людьми, ніж отут з цими покидьками.
– Андерсе!
Марта підвищила голос, але одразу відчула, що вона надто втомлена, їй бракує енергії. Тому вона підійшла до нього і поклала руку йому на плече.
– Не називай цих людей покидьками. І я вже казала тобі: твоя мати і її клієнти не мають у мені потреби.
Андерс пересмикнув плечима, скинувши її долоню.
– Ці люди теж мають потребу не в тобі, а в тому, щоб держава їх утримувала. Ці відморожені наркомани в Норвегії грають роль священних корів.
– Я не готова знову це обговорювати. Чому б тобі не поїхати без мене, а я візьму таксі, коли тут закінчу?
Андерс у відповідь притулився до одвірка, схрестивши руки на грудях.
– Марто, а що ти обговорювати готова? Я намагався умовити тебе, щоб ми визначили дату…
– Не зараз.
– Ні, саме зараз! Моя мати хоче спланувати своє літо, і…
– Я сказала: не зараз.
Вона спробувала відштовхнути його вбік, але він не зрушив з місця. Ще й виставив руку, перегороджуючи їй шлях.
– Що це за відповідь? Якщо вона сплачує за…
Марта пірнула під його руку, вислизнула в коридор і пішла геть.
– Гей!
Вона почула, як захряснулись двері кімнати, а тоді – швидкі кроки Андерса позаду. Він схопив її за руку, розвернув на сто вісімдесят і притягнув до себе. Вона упізнала запах дорогого лосьйону після гоління, який йому подарувала його мати на Різдво і який Марта терпіти не могла. У неї мало не зупинилося серце, коли вона побачила чорну прірву в його очах.
– Не смій отак кидати мене, – прогарчав він.
Вона мимовільно піднесла руку, захищаючи обличчя, і наступної миті потрясіння відбилось на його обличчі.
– Ти що?! – прошепотів він зі сталлю в голосі. – Ти думаєш, я вдарю тебе?
– Я…
– Двічі, Марто… – прошипів він, і вона відчула його гарячий подих на своєму обличчі. – Двічі за дев’ять років. І ти зі мною так, ніби я якийсь… сімейний насильник?
– Андерсе, пусти. Ти…
Вона почула кашель у себе за спиною. Андерс відпустив її руку і, дивлячись люто їй через плече, процідив:
– То ти проходиш, наркомане, чи як?
Вона обернулась. То був він. Стіґ. Він просто стояв і чекав.
Він перевів спокійний погляд з Андерса на неї. І тим поставив запитання. На яке вона відповіла кивком: усе гаразд.
Він кивнув у відповідь і пройшов повз них. Двоє чоловіків сердито зиркнули при цьому один на одного. Вони були однакові на зріст, але Андерс ширший у плечах, кремезніший.
Марта подивилася услід Стіґові, який пішов далі коридором.
Тоді знову перевела погляд на Андерса. Він нахилив голову набік і пильно дивився на неї з отим ворожим виразом, який вона помічала у нього дедалі частіше, але схильна була пов’язувати це з розчаруванням від браку визнання, на яке, як йому видавалось, він заслужив у себе на роботі.