– Так, – сказала вона. – Я відчула.
Вона казала йому, як їхати, спрямовуючи, аж доки вони досягли найдальшого виступу Несодена, де, проїхавши засипаною гравієм доріжкою, припаркували машину за шерегою малоповерхових будинків з маленькими вікнами на задньому фасаді і великими вікнами, що відкривались на море.
– Відремонтовані котеджі 1950-х, – пояснила Марта, коли вони спускались повз них на берег стежкою через високу траву. – Я виросла в одному з них. А тут був наш таємний солярій…
Вони вийшли на скелястий мис. Під ними розкинулось море, і вони почули радісний дитячий вереск, що перемежовувався сплесками води. Віддалік простяглась набережна з поромною переправою на північ, в Осло. В ясний день могло видатись, ніби місто заледве в кількох сотнях метрів звідси. Реальна відстань становила п’ять кілометрів, але більшість людей, які працювали у столиці, віддавали перевагу поїздкам на поромі, замість долати сорок п’ять кілометрів на машині, об’їжджаючи фіорд.
Вона сіла і вдихнула солоне повітря.
– Мої батьки та їхні друзі називали Несоден «Маленьким Берліном», – сказала Марта, – через те що тут оселилась ціла колонія художників. Тут, у літньому будиночку, жити було дешевше, ніж в Осло. Якщо температура падала набагато нижче нуля, люди збирались у найменш холодному будинку. Тобто у нас. Вони зазвичай сиділи гуртом до ранку і пили червоне вино, оскільки бракувало матраців, щоб усіх повкладати спати. А вранці влаштовували великий спільний сніданок.
– Звучить славно.
Стіґ сів поруч з нею.
– Так воно й бувало. Люди тут дбали одне про одного.
– Як ідилічно.
– Щодо цього не скажу. Час від часу вони сперечалися через гроші, ганили мистецтво колег чи спали з їхніми половинами. Але тут вирувало життя, і воно було захопливим. Ми з сестрою тривалий час вірили, що мешкаємо в справжньому Берліні, аж доки батько показав мені на карті, де справжній Берлін. І пояснив мені, як це далеко – більше тисячі кілометрів. Але пообіцяв, що одного чудового дня ми туди поїдемо всі разом і побачимо Бранденбурзькі ворота і палац Шарлоттенбурґ, де ми з сестрою будемо принцесами.
– І ви, зрештою, таки з’їздили?
– У справжній Берлін?
Марта похитала головою.
– У моїх батьків ніколи не було так багато грошей. І вони не дожили до старості. Мені було вісімнадцять, коли вони померли, і я мусила піклуватись про свою сестру. Але я завжди мріяла про Берлін. Настільки, що я більше не впевнена, чи він таки існує в реальному світі.
Стіґ повільно кивнув, заплющив очі і ліг горілиць у траву.
Вона подивилась на нього.
– Чом би нам не послухати ще оту твою музику?
Він розплющив одне око. Примружився. Depeche Mode? Але ж і CD, і плеєр залишились у машині.
– Дай мені свій мобільний, – сказала вона.
Він передав їй телефон, і вона почала натискати кнопки. Незабаром з маленьких динаміків полилась ритмічна музика. Тоді незворушний голос запропонував їм подорож. У Стіґа був такий приголомшений вигляд, що вона не втрималась від сміху.
– Це називається Spotify, – сказала вона, кладучи мобільний між ними. – Сервіс дає можливість стримінгу музики просто з Інтернету. Невже це все така новина для тебе?
– Нам у в’язниці мобільні не дозволяли, – сказав він, нетерпляче підбираючи мобільний із землі.
– У в’язниці?
– Я відбував термін.
– За наркотики?
Стіґ прикрив долонею очі від сонця.
– Так, за них.
Вона кивнула. І коротко посміхнулась. А як вона собі уявляла? Що він героїновозалежний наркоман і законослухняний громадянин? Він пройшов той шлях, на який сам ступив. Як усі на тому шляху.
Вона взяла у нього телефон. Показала йому функцію GPS і як вона може показати їм на карті, де вони перебувають, як розрахувати найкоротший маршрут у будь-яку точку світу. Вона зняла його камерою мобільного, увімкнула кнопку запису у функції диктофона, піднесла телефон і попросила Стіґа сказати що-небудь.
– Сьогодні чудовий день, – промовив він.
Вона зупинила запис і програла йому.
– Це що, мій голос?! – запитав він здивовано і збентежено.
Вона натиснула «стоп» і програла знову. Голос пролунав через динаміки з металічним відтінком і приглушено: «Це що, мій голос?»
І вона знову засміялась, коли побачила вираз його обличчя. Вона засміялася ще голосніше, коли він вихопив у неї телефон, знайшов кнопку запису і заявив, що тепер її черга, тепер вона має що-небудь сказати. Або має заспівати!
– Ні! – запротестувала вона. – Мене більше влаштовує, щоб ти зняв мене на фото.
Він похитав головою.
– Голос – набагато краще.
– Чим?
Він зробив мимовільний рух, ніби закладаючи пасмо волосся за вухо. Типовий жест людини, яка мала довге волосся такий тривалий час, що не може звикнути до того, що воно відстрижене.