– Зовнішність людини може змінюватись. А голос залишається незмінним.
Він подивився ген за море, і вона простежила його погляд. Нічого там не було, крім мерехтливої поверхні, ширяння чайок, верхівок скель над водою і поодиноких вітрил.
– Деякі голоси не міняються, – підтвердила вона.
Вона думала про немовля. Дитячий плач у рації. Він завжди незмінний.
– Ти любиш співати, – сказав він. – Але тоді, коли ніхто не чує.
– З чого ти взяв?
– Ти любиш слухати музику. Та коли я попросив тебе заспівати, у тебе був такий самісінький вигляд, як у тієї дівчини в їдальні, якій ти передала ключі.
Вона здригнулась. Він що, читає її думки?
– Чого вона так боялась?
– Нічого, – сказала Марта. – Вони з іншою дівчиною мають перебрати і впорядкувати архів на горищі. Ніхто не любить туди підніматись. Тому ми виконуємо там усю роботу по черзі.
– Що не так з тим горищем?
Марта подивилась на чайку, що трималась у повітрі високо над морем майже на одному місці, лише трохи переміщаючись туди й сюди. Вітер там, угорі, напевне набагато сильніший, ніж тут.
– Ти віриш у привидів? – тихо спитала вона.
– Ні.
– Я теж.
Вона сперлась на лікоть так, щоби бачити його не обертаючись.
– Центр Іла на вигляд – типова споруда кінця дев’ятнадцятого століття, якщо ти звернув увагу. Але насправді будинок звели у 1920-ті. На початку там містився звичайний пансіонат.
– Чавунні літери на фасаді…
– Правильно, – вони з тих часів. Але під час війни німці перетворили його на будинок для самотніх матерів з дітьми. З тих років походить чимало трагічних історій, які залишили свій слід у стінах будинку. Одна з жінок, яких там оселили, мала хлопчика, немовля, і стверджувала, що народила його від непорочного зачаття. В ті часи нерідко траплялося, що дівчата, опинившись у подібному становищі, таке вигадували. Чоловік, на якого всі думали, був одружений. А сам він, звісно, заперечував, що він батько дитини. Щодо того чоловіка ширились різні чутки. Перша – буцімто він член Опору. Інша – що він німецький шпигун, який проник у лави Опору, і саме тому німці дали жінці місце в тому домі й не арештовували того чоловіка. Та хоч би там як, одного ранку підозрюваного батька дитини застрелили в переповненому трамваї в центрі Осло. Убивцю не знайшли. В Опорі стверджували, що ліквідували зрадника, а німці – буцімто вони знищили одного з членів Опору. Щоб переконати тих, хто сумнівався, німці повісили тіло на маяку Карвінен.
Марта показала на протилежний берег.
– Моряки, проминаючи маяк у світлу пору доби, бачили на ньому понівечений чайками муміфікований труп, а ті, хто опинявся поблизу вночі, могли бачити велетенську тінь людського тіла на воді. Доки раптом одного чудового дня тіло зникло. Дехто казав, що труп зняли люди з Опору. Але з того дня у жінки почав потьмарюватись розум, і вона стала твердити, ніби небіжчик її переслідує. Мовляв, уночі він прийшов до неї в кімнату, нахилився над колискою своєї дитини, а коли вона закричала до нього, щоб забирався геть, він обернувся на неї чорними дірами, що були у нього тепер замість очей.
Стіґ підняв брову.
– Так мені переповіла цю історію Ґрете, менеджер Центру Іла, – пояснила Марта. – У будь-якому разі, за легендою, дитина не припиняла плакати, але щоразу, коли жінки з інших кімнат обурювались і казали матері, щоб утихомирила свою дитину, вона відповідала, що дитина плаче за ними обома і плакатиме завжди.
Марта зупинилася. З цього місця починалась її улюблена частина історії.
– Ходили чутки, що жінка й сама не знала, на кого насправді працював батько її дитини, але, щоб помститись йому за те, що зрікся дитини, вона донесла на нього німцям як на члена Опору, а людям з Опору сказала, що він німецький шпигун.
Марта затремтіла від раптового пориву холодного вітру, сіла, обійнявши свої коліна.
– Одного ранку жінка не прийшла на сніданок. Її знайшли на горищі. Вона повісилась на бантині під дахом. Досі можна побачити світлу смугу на поперечині між кроквами, де вона нібито прив’язала мотузку.
– І тепер її дух відвідує горище?
– Я не знаю. Можу тільки підтвердити, що там важко перебувати тривалий час. Я не вірю в привидів, але, скидається, ніхто не в змозі затриматись у тій мансарді. Там виникає враження, що ти фізично відчуваєш зло. У людей починається головний біль, їх начебто якась сила виганяє з горища. Причому нерідко це нові співробітники Центру або підрядчики, найняті для виконання технічних робіт, – тобто люди, яким невідома легенда… Ні, там немає азбестової ізоляції чи якихось інших шкідливих матеріалів.