Марта пильно подивилась на Стіґа, але на його обличчі не відобразилось навіть тіні посмішки чи скептичного виразу, на що вона якоюсь мірою могла очікувати. Він просто слухав.
– Але це ще не все, – вела вона далі. – Дитина…
– Так, – сказав він.
– Ти вже здогадався?
– Дитина зникла.
Вона подивилась на нього з подивом.
– Звідки ти знаєш?
Він знизав плечима.
– Ти запропонувала мені вгадати.
– Деякі люди думають, що мати віддала малюка людям з Опору тієї самої ночі, коли вона повісилась. Інші кажуть, що вона вбила його і поховала в саду за будинком, так щоб ніхто не зміг їх розлучити. Так чи інакше… – Марта глибоко вдихнула, – дитину так ніколи й не знайшли. І, дивна річ, час від часу ми чуємо в своїх раціях якесь скімління, але не можемо визначити, звідки воно походить. Але ми думаємо, це…
З його вигляду вона зрозуміла, що він здогадався.
– …дитячий плач, – закінчила вона.
– Дитячий плач… – повторив він.
– Багато хто з наших – особливо нові співробітники – лякаються, коли чують, але Ґрете їм каже, що рації іноді приймають сигнали від телекамер стеження за немовлятами на прилеглій до Центру території.
– Але ти так не думаєш?
Марта вагалась.
– Цілком логічне пояснення.
– Але…
Черговий порив вітру. Із заходу сунули темні хмари. Марта пошкодувала, що не прихопила плащ.
– Я працюю в Центрі Іла вже сім років. І коли ти сказав, що голоси у людей не змінюються…
– Ну?
– Я ладна заприсягтися, що то одна й та сама дитина плаче.
Стіґ кивнув. Він нічого не сказав, не намагався дати своє пояснення чи якось коментувати її слова. Він тільки кивнув. І їй це сподобалось.
– Знаєш, що означають ці хмари? – запитала вона, нарешті, підводячись.
– Що буде дощ і нам час повертатись додому?
– Ні, – сказала вона. – Що нам слід купатись просто зараз; інакше не матимемо часу, щоб просохнути на сонці.
– Compassion fatigue, – сказала Марта.
Вона лежала горілиць і дивилась у небо; у роті досі відчувався присмак солоної води, а крізь мокру білизну вона відчувала тепло нагрітого сонцем каміння.
– Це означає, що я втратила здатність співпереживати. У секторі охорони здоров’я Норвегії це настільки немислимий стан, що ми навіть не маємо відповідного терміна норвезькою мовою.
Він нічого не відповів. І це було найліпше, адже вона насправді не до нього зверталась, а просто знайшла привід, щоб поміркувати вголос.
– Я припускаю, це спосіб захистити себе, відсторонитись, коли навантаження стає надмірним. Або ж я вичерпала своє джерело до останку: можливо, у мене більше не залишилось любові.
Вона обміркувала це припущення.
– Ні, це неправда. У мене її вдосталь… Не може бути…
Небом пливла хмара, що формою нагадала Марті Велику Британію. Але, досягнувши верхівки дерева у них над головами, хмара перетворилася на мамонта. Почасти Марта зараз почувалась, як на кушетці у свого психотерапевта. Вона була однією з тих, хто досі вкладає пацієнтів на кушетку.
– Андерс був найкмітливішим і найпоказнішим хлопцем у школі, – розповідала Марта хмарі. – Капітаном шкільної футбольної команди. Не питай, будь ласка, чи був він головою учнівської ради школи.
Вона зачекала.
– А він був?
– Так.
Вони обоє розсміялись.
– Ти була в нього закохана?
– Неймовірно. Я досі закохана в нього. Він славний хлопець. І його людська сутність не вичерпується тим, що він порядний і привабливий. Мені пощастило, що я маю Андерса. А як у тебе?
– У мене що?
– Скільки подружок ти мав?
– Жодної.
– Жодної?
Вона підвелась на ліктях.
– Такий вродливий хлопець, як ти? Зроду не повірю.
Стіґ скинув футболку. Його шкіра була такою блідою проти сонця, що сліпила очі. Марта з деяким подивом відзначила, що у нього немає на тілі свіжих слідів від уколів. Вона здогадалася, що вони в нього, мабуть, на стегнах або в паху.
– Ти правду кажеш? – запитала вона.
– Я цілував кількох дівчат… – сказав він, підсвідомо погладжуючи старі ін’єкційні рубці, – але цим обмежується мій любовний досвід.
Марта подивилася на ті рубці. Їй теж хотілося торкнути їх пальцями. Стерти їх з його шкіри.
– На першій співбесіді ти сказав, що зав’язуєш, – сказала вона. – Я не казатиму про це Ґрете. Певний час не казатиму. Але тобі відомо, що…
– …що Центр приймає тільки тих, хто регулярно вживає.
Вона кивнула.
– Як гадаєш, ти зможеш?
– Скласти на водійські права?
Вони обмінялися усмішками.
– Сьогодні я чистий, – сказав він. – Завтра буде інший день.