– Скажи, чи я права, – сказала Карі, спершись підборіддям на долоню. – Є зв’язок між справою Айнете Іверсен і потрійним убивством на фабриці. І вбивця не пошкодував зусиль на маскування цього зв’язку, боячись, що саме цей зв’язок як такий вкаже нам на нього.
– Дуже добре, офіцере Адель. Ти змінила перспективу огляду і своє положення, і тепер ти ясно все бачиш.
Карі знову почула роздратоване дудіння позаду і розплющила очі.
– Зелене світло, – сказала вона.
Розділ 23
Дощ уже так густо не періщив, але Марта однаково натягла свою куртку на голову, тим часом як Стіґ, діставши ключ, відмикав двері у підвал. Підвал, так само як гараж, був заповнений предметами, що в деталях розповідали історію родини: рюкзаки, кілочки для наметів, пара червоних черевиків на низькому ходу, що призначались, напевне, для якогось спорту, – вочевидь для боксу. Сани. Ручна газонокосарка, яку згодом замінила бензинова, що нині в гаражі. Велика прямокутна морозильна камера. Широкі полиці з лікерними пляшечками і банками для варення, обплетеними павутиною. Ключ на цвяшку і брелок з літерами, що колись позначали, до яких дверей той ключ. Марта зупинилась коло шереги лиж – на деяких з них досі зберігся бруд від катання на Великодні та Пасхальні канікули. Одна лижва, найдовша і найширша, розколота уздовж.
Щойно вони увійшли всередину будинку, Марта одразу зрозуміла, що в ньому ніхто не жив упродовж років. Можливо, їй підказав це специфічний запах пустки або шар пилу, – невидима патина часу.
Її здогад підтвердився, коли вони увійшли у вітальню. Тут не було жодного предмета, виготовленого в останнє десятиліття.
– Я приготую каву, – сказав Стіґ і пішов на кухню – прилегле приміщення.
Марта оглядала фотографії на камінній полиці.
Весільне фото. Подібність, особливо до нареченої, – просто разюча.
На іншій фотографії – ймовірно, зробленій років за два по тому – подружжя в товаристві двох інших пар. Марта інтуїтивно відчула, що всі три пари пов’язані не через жінок, а саме через чоловіків. Це підтверджувалося тим, що саме чоловіки були дуже схожі один на одного. Схожі своїми однаковими, дещо зухвалими позами, впевненими усмішками, тим, як вони домінували кожен у своєму просторі – як альфа-самці, що ревниво оберігають свою територію. Гідні один одного, подумала вона.
Вона вийшла на кухню. Стіґ стояв спиною до неї, схилившись до холодильника.
– Ти знайшов каву? – запитала вона.
Він повернувся до неї, швидко зірвавши з дверей холодильника жовтий листочок-самоклейку із запискою і сунувши його в кишеню штанів.
– Так, – сказав він і відчинив шафу над раковиною.
Він відміряв кави у фільтр, налив води в кавоварку і швидким звичним рухом увімкнув її. Скинув піджак і повісив його на спинку одного з кухонних стільців. Не того, що стояв найближче до нього, а того, що був ближче до вікна. На свій стілець.
– Ти тут мешкав, – заявила вона.
Він кивнув ствердно.
– Ти дуже схожий на свою матір.
Він похмуро всміхнувся.
– Так усі казали.
– Казали?
– Моїх батьків уже нема на світі.
– Тобі їх бракує?
Вона вмить побачила, як змінився вираз його обличчя. Як простим, майже банальним питанням вона його вразила, наче увігнавши клинок у незахищене кольчугою місце. Він двічі кліпнув очима, розтулив і стулив рота, так ніби від несподіваного і пронизливого болю втратив дар мови. Він кивнув і обернувся до кавоварки, щоб поправити кавник, що й без того правильно стояв у нагрівачі.
– Твій батько на тих фотографіях видається дуже вольовим.
– Таким він і був.
– У ліпшому сенсі?
Він знову повернувся до неї.
– Так, у ліпшому сенсі. Він дбав про нас.
Вона кивнула. Вона думала про свого власного батька, який уособлював протилежний тип характеру.
– А ти потребував турботи?
– Так, – коротко всміхнувся він, – потребував.
– А в чім річ? Ти про щось подумав?
Він знизав плечима.
– Про що? – повторила вона.
– Та ні… я бачив, як ти зупинилась коло зламаної лижви.
– То й що?
Він з відсутнім виглядом подивився на кавник, з якого уже почала потроху збігати кава.
– Ми щовесни на великодні канікули відвідували мого діда в Леш’яског. Там був пагорб з лижним трампліном, де мій батько встановив рекорд. Моєму дідові належав там попередній рекорд. Мені було п’ятнадцять років, і я тренувався всю зиму, щоб установити новий рекорд. Але того року Великдень випав на пізню весну, дуже м’яку, до того ж, коли ми приїхали до діда, внизу пагорба, під трампліном, розташованим із сонячного боку, снігу майже не залишилось, а натомість стирчали гілки і камінці. Однак я повинен був стрибнути.