Він швидко глянув на Марту, і та кивнула заохочувально.
– Мій батько знав, як сильно я хотів зробити спробу, але він заборонив мені, бо це було аж надто небезпечно. На що я просто кивнув, а сам намовив хлопчика із сусідньої ферми бути свідком моєї спроби і зробити вимірювання. Він також допоміг мені нагорнути побільше снігу в місці, де я планував приземлитись, а тоді я помчав на верхівку пагорба, надів лижі, які мій батько успадкував від свого батька, і стартував. Пагорб був неймовірно слизький, але я гарно розігнався. Насправді навіть занадто гарно. Я здійнявся у повітря і полетів, я почувався, як сокіл, і мені байдуже було до решти всього, адже я досягнув, чого прагнув, – ніщо не могло вже зрівнятися з цим.
Марта бачила, як сяють його очі.
– Я приземлився метрів на чотири далі від місця, де ми нагортали сніг. Лижі врізались у сльоту, і гострий камінь розкроїв праву лижву, як банановий спліт.
– А з тобою самим що сталося?
– Я виконав гальмування «плугом». Проорав борозну в сльотавому снігу і ще далі, де й снігу не було.
Марта від хвилювання притисла руки до грудей.
– О Боже! Ти побився?
– Живого місця на мені не було. І мокрий до рубця. Але нічого не зламав. А якби й зламав що, то, либонь, не помітив би, бо моя єдина думка була: що батько скаже? Я зробив те, що він заборонив мені робити. І я зіпсував його лижі.
– То що ж він сказав?
– Він багато не говорив; він просто запитав, яке, на мою думку, належить мені покарання.
– А ти що на це?
– Я запропонував замкнути мене вдома на три дні. Але він сказав: оскільки це Великодні свята, двох днів достатньо. По смерті мого батька мати сказала мені, що, доки я сидів під домашнім арештом, він попросив фермерського хлопчика показати йому, де я приземлився, і змусив його кілька разів переповідати всю історію в подробицях. І щоразу сміявся до сліз. Але моя мати взяла з нього обіцянку нічого мені не казати, щоб не заохочувати до чергових витівок. А пошкоджену лижву він узяв додому нібито для того, щоб її склеїти. Але мама казала, що то насправді була його найцінніша пам’ятка.
– Можна мені ще раз поглянути на ту лижву?
Він налив кави для них обох, і вони спустилися з чашками у підвал. Вона сиділа на морозильній камері й дивилася на нього, а він показував їй лижву. Важка біла лижва виробництва фірми «Splitkein» з шістьма канавками на нижній поверхні. І Марта подумала про те, який дивний цей день. Яскраве сонце і злива. Сліпуча морська гладінь і темний холодний підвал. Незнайомець, якого – здавалось їй – вона знала все своє життя. Так далеко. Так близько. Так доречно. Так хибно…
– А ти правий був щодо стрибка? – запитала вона. – Справді ніщо вже не могло зрівнятися з ним?
Він задумливо схилив голову набік.
– Моя перша доза. Це було крутіше.
Вона торкнулась п’ятами морозильної камери. Можливо, холод ішов звідти. І її вразило, що морозильна камера працює: між ручкою і замковою шпариною світилась крихітна червона лампочка. Це видавалось дуже дивним, зважаючи, що будинок, за її припущенням, стояв покинутий упродовж тривалого часу.
– Що ж, принаймні ти встановив новий рекорд, – сказала вона.
Він посміхнувся і похитав головою.
– Не встановив?
– У разі падіння, Марто, стрибок не зараховується, – сказав він і відсьорбнув кави.
І Марта подумала, що, хоча вже не вперше чує своє ім’я з його вуст, вона відчуває це так, як ніби взагалі ніхто досі його не вимовляв.
– У такому разі, ти мав стрибати знову. Адже хлопчики оцінюють себе за взірцем батька, а дочки – матері.
– Ти так гадаєш?
– Усі сини вважають, що одного чудового дня вони перетворяться на свого батька. Тобі так не здається? Ось чому вони так розчаровуються, коли виявляються слабкості їхнього батька; вони бачать свої власні поразки, що чекають на них у майбутньому. Іноді цей шок виявляється таким нищівним, що вони здаються, перш ніж навіть щось почати.
– З тобою так було?
Марта стенула плечима.
– Моїй матері не слід було зберігати шлюб з моїм батьком. Але вона вирішила пристосовуватись. Я одного разу кинула їй докір просто в обличчя, коли ми сперечалися з приводу чогось, – навіть не пам’ятаю, що саме це було, – що вона мені не дозволяла зробити. Я крикнула, що несправедливо відмовляти мені в щасті лише тому, що вона відмовила в ньому собі. Ніколи в житті я не шкодувала гіркіше про вимовлені спересердя слова і ніколи не забуду її зраненого погляду, коли вона відповіла: «І лише тому, що не хочу втратити єдине щастя свого життя – тебе».