Так само, як Маркус, вони перестрибнули через паркан, замість іти через ворота. І так само, як він, вони зрозуміли, що можна безшелесно обійти двір галявиною, щоб не рипіти гравієм. Маркус знову перевів бінокль на спальню. Син кудись пішов. Він, напевно, теж побачив гостей і спустився, щоб відчинити їм. Маркус спрямував бінокль на вхідні двері, куди двоє чоловіків уже піднялися сходами. Парадні двері не були освітлені, тож Маркус не мав можливості чітко бачити, що там відбувається. Але він почув, як щось розламують, а тоді двері відчинились.
Маркусу перехопило подих.
Вони… вони вломилися силою! Це грабіжники!
Можливо, хтось підказав їм, що в будинку ніхто не мешкає. Так чи інак, він має застерегти Сина. Що як ці двоє небезпечні?! Маркус зістрибнув з ліжка. Може, варто розбудити матір? Зателефонувати в поліцію? І сказати… Що? Що він шпигував за своїм сусідом, підглядав у бінокль? А коли вони зніматимуть відбитки пальців, щоб знайти грабіжників, то знайдуть його, Маркуса, відбитки! І наркотики Сина, через які той теж потрапить у в’язницю. Маркус стояв посеред кімнати, не знаючи, що йому робити. Тоді він помітив рух у спальні в будинку навпроти. Він знову навів бінокль. Оті двоє чоловіків – вони були тепер у спальні. Вони щось шукали. У шафі, під ліжком. Вони… У них була зброя! Маркус інстинктивно зробив крок назад, коли високий кучерявий тип підійшов до вікна, перевірив, чи воно зачинене, і втупився просто в Маркуса. Син, напевне, заховався, але де? Торбу з наркотиками він, мабуть, поклав у схованку, але схованка недостатньо велика для людини. Х-ха! Їм ніколи не знайти Сина, бо той знає свій будинок набагато ліпше, ніж вони: точнісінько, як в’єтконгівці знали свої джунглі набагато ліпше, ніж американці. Він просто повинен був сидіти тихо, як миша, так само, як сам Маркус був сидів. Із Сином усе буде гаразд. З ним повинно все бути гаразд! Боженько милосердний, благаю, нехай усе з ним буде гаразд!
Сильвестр роззирнувся у спальні і почухав свою голомозину між темних кучерів.
– Чорт забирай, Бо, він нещодавно мав тут бути! Я впевнений, що вчора світла не було в жодному з вікон.
Він з розмаху гепнувся на рожеву скриню для ковдр, засунув пістолет у кобуру і закурив.
Невисокий блондин стояв посеред кімнати, тримаючи пістолет наготові.
– У мене відчуття, що він досі десь тут.
Сильвестр махнув цигаркою.
– Дай спокій, він тут був і вже пішов. Я перевірив обидві ванні кімнати та іншу спальню.
Блондин похитав головою.
– Ні, він десь тут, у цьому будинку.
– Облиш, Бо, він не примара, він профан, якому щоразу щастило. До цього часу.
– Може, й твоя правда. Але я ніколи не став би недооцінювати сина Аба Лофтуса.
– Я маю знати, хто це?
– Ти не застав його, Сильвестре. Аб Лофтус був найкрутішим полісменом Осло й околиць.
– Звідки ти знаєш?
– Колись я спізнався з чуваком ніс у ніс, придурок ти. Ще в дев’яності роки ми з Нестором саме облагоджували оборудку на Алнабру, коли раптом нагодились Лофтус та ще один пес на патрульній машині. Лофтус одразу зметикував, що вони накрили наркооборудку, але замість викликати підмогу вони з напарником спробували самотужки нас притиснути. Аб Лофтус сам заломив чотирьох наших пацанів, перш ніж ми зуміли покласти його. І це було не так просто, повір мені – чувак був борцем. Ми намірялись застрелити його просто на місці, але Нестор злякався, що кров полісмена ляже на бізнес непоправною халепою. І поки ми про це сперечались, чувак лежав і кричав: «Де ви там поділися? Підходь по одному!» Як той затятий лицар із шоу Монті Пайтона, пам’ятаєш? Йому відрубують руки і ноги, а він ніяк не хоче визнавати себе переможеним.
Бо розсміявся. Як на милий серцю спогад, подумав Сильвестр. Пацан хворий на голову. Він любив смерть і каліцтва і ладен був би лежати на дивані і переглядати шоу «Безглуздості» в Інтернеті цілими сезонами, адже там показують, як люди нівечать себе по-справжньому, а не як у кумедних домашніх відео, на яких люди перечіпаються чи гепають собі молотком по пальцях на втіху всій родині.
– Ти казав начебто, що їх було двоє? – нагадав Сильвестр.
Бо пирхнув.
– Його напарник здався одразу. Дуже охоче пішов на компроміс, упав на коліна і благав пожаліти його. Ти, либонь, бачив таких.