– Так, – сказав Сильвестр. – Слабак.
– Дарма, – сказав Бо. – Стратег. Оце й називається володіти ситуацією. І стратегія повела того чувака набагато далі, ніж ти міг би подумати. Але не про це зараз мова. Треба знову обшукати будинок.
Сильвестр знизав плечима і підвівся. І він уже був майже в дверях, коли зрозумів, що Бо за ним не йде. Він обернувся і подивився на свого напарника, який досі стояв на тому самому місці, дивлячись на скриню, на якій щойно сидів Сильвестр. На віко скрині. Бо підніс палець до губ і показав на скриню. Сильвестр дістав пістолет і зняв із запобіжника. Він відчував, як загострились його відчуття: світло стало яскравішим, звуки чіткішими, і кров відчутніше пульсувала у судинах шиї. Бо безгучно відступив ліворуч від скрині, так щоб вона опинилась на лінії вогню також для Сильвестра. Той стис рукоятку пістолета обома руками і підступив ближче до скрині. Бо показав на мигах, що відкине віко. Сильвестр кивнув.
Він затамував подих, тимчасом як Бо, спрямувавши пістолет на скриню для ковдр, помістив пальці лівої руки під край віка. Секунду зачекав, дослухаючись. І відкинув віко.
Сильвестр відчував під вказівним пальцем опір спускового гачка.
– Чорт… – прошипів Бо.
Крім постільної білизни, у скрині нічого не було.
Разом Бо і Сильвестр обшукали всі до останньої кімнати, вмикаючи і вимикаючи світло, але нічого не знайшли. Зрештою, вони повернулися в спальню, де все було в такому вигляді, як вони залишили.
– Ти був неправий, – сказав Сильвестр, вимовляючи слова повільно і чітко, бо він точно знав, як вони лютять Бо. – Він пішов.
Бо пересмикнув плечима, так ніби його піджак незручно сидів на них.
– Якщо він пішов, але залишив світло невимкненим, це означає, що він планує повернутись. І якщо ми його тут підстережемо, простіше буде його впорати, ніж коли станемо бігати за ним.
– Може, й так, – сказав Сильвестр. Він уже зрозумів, до чого хилить напарник.
– Нестор хоче, щоб ми впорали його якнайшвидше. Він може накоїти чимало лиха, як ти сам знаєш.
– Так, усе правильно, – насупився Сильвестр.
– Тому ти залишишся тут сьогодні – на випадок, що він повернеться вночі.
– Чому брудна робота завжди мені?
– Відповідь починається на літеру «С».
Статус. Сильвестр зітхнув. От би хто пристрелив Бо! Сильвестр тоді отримав би нового напарника. Рівного собі за статусом.
– Я тобі раджу зробити засідку у вітальні, звідки ти бачитимеш і вхідні двері, і двері з підвалу, – сказав Бо. – У нас немає упевненості, що ми його так само легко умнемо, як того пастора.
– Я й першого разу добре почув, – огризнувся Сильвестр.
Маркус побачив, як двоє чоловіків залишили яскраво освітлену спальню, і невдовзі по тому блондин вийшов з будинку, сів у джип і поїхав. Син був іще десь там, але де? Можливо, він чув, як завівся і поїхав джип, але чи знав він, що один із вламувачів досі в будинку?
Маркус спрямував бінокль на темні вікна, але нічого не міг там побачити. Син міг потайки прокрастись у задню частину будинку і звідти втекти, але Маркус так не думав: він весь час сидів коло вікна прислухаючись – він би неодмінно щось почув.
Маркус відчув якийсь рух і спрямував бінокль на вікна спальні, єдиної наразі освітленої кімнати будинку. І переконався, що був правий.
Ліжко… Воно рухалось! Точніше, матрац на ньому. Матрац підскочив і відсунувся вбік. Отам він був. Ховався між ламелями ліжка і великим пухким подвійним матрацом, на якому так полюбляв поніжитись Маркус. Добре, що Син худенький; був би він таким гладким, як Маркусова мама пророкує Маркусу, яким він, мовляв, ризикує зробитись у майбутньому, – бандити помітили б його. Син тихенько прокрався до сховку, підняв мостину і щось витяг з червоної спортивної торби. Маркус збільшив силу оптики. Сфокусував. І охнув.
Сильвестр розташував крісло так, щоби бачити вхідні двері і ворота на вулицю. Ворота були освітлені вуличним ліхтарем, але він і без того почує, коли до них хтось підійде: він знав це, бо чути було рипіння гравію, коли Бо виходив.
Ніч могла виявитись доволі довгою, тож він мав думати про щось, що допомогло б йому зберігати пильність. Він перевірив книжкову полицю, знайшов те, що шукав, – сімейний фотоальбом. Увімкнув настільну лампу і нахилив абажур так, щоб світла не було видно з вікна. Він почав гортати сторінки і роздивлятись фотографії. Родина на них мала щасливий вигляд. Отже, вона дуже відрізнялась від його власної. Можливо, саме цим пояснюється його одержимість сімейними фотографіями інших людей. Він любив переглядати їх і уявляти собі, на що це все схоже в житті. Він знав, що фото цієї конкретної сім’ї розповідають аж ніяк не всю правду; але, безперечно, вони розповідають істотну частку правди. Сильвестр затримав погляд на знімку, зробленому, ймовірно, під час великодніх канікул. Усміхнені й засмаглі, троє стояли перед пірамідою з каміння. Жінка посередині; Сильвестр здогадався з інших фото, що це мати пацана, на якого він чекає. Ліворуч від неї батько – отой самий Аб Лофтус. А праворуч – людина в безоправних окулярах. Нижче жіночим почерком було підписано: «Трійця і я в подорожі. Фотограф – Пірнальник».