— Лише тому, що витрачаєш гроші на буріння?
— Саме так ми й кажемо репортерам. Насправді ж близько шістдесяти відсотків наших витрат уже списані як нематеріальні активи. А знижка на виснаження ресурсів — це дещо інше: щороку, коли ти мусиш платити податок за свердловину — незважаючи на те, скільки грошей ця свердловина тобі приносить, — з нього списується чималенька частка.
— Тобто ти отримуєш прибуток, але називаєш це витратами?
Фінеас задоволено кивнув.
— Це ж нечесно, — трохи помовчавши, додала Джинні.
— Зовсім ні. Це ж дозволено законом.
— Але…
— Закон писали не просто так. Тваринники й далі розводитимуть худобу, навіть якщо через це зазнаватимуть лише втрат. Тож їх не потрібно заохочувати. А нафта — геть інша справа: знайти її — дорого, викачувати — ще дорожче. Ризик тут дуже великий, і тому наш уряд вирішив зробити так, щоб люди хотіли займатися нафтовим бізнесом.
— Словом, нам потрібно бурити свердловини?
— Саме так. І як узагалі твій батько ще може думати про корів? Це для мене справжнісінька загадка. У ті дні, що вже давно минули, кожний цент прибутків надходив до нас завдяки безжальному винищенню трави. Ми випускали на пасовиська в сто разів більше худоби, ніж могло там напасатися, щоб трава зберігалася. Але — як ти, мабуть, зараз думаєш, утомившись від моєї промови, — факти лише наганяють нудьгу. Саме так вважають люди, подібні до твого батька. На що тепер витрачає свій перший мільйон доларів кожне молоденьке дурбецало, яке, розмовляючи з французьким акцентом, гордо називає себе «нафтовиком»? На ранчо з гередфордськими коровами! А тоді він поспішає роздобути ще й «Паккард» і гарненьку дружину. Причому ні перше, ні друге, ні третє із цих надбань аж ніяк не вважає прибутковим. А тим часом усі інші — у тому числі й ми з тобою — не мають іншого виходу, крім як існувати в теперішньому часі. Мені постійно телефонує морський міністр і торочить, що йому жодний контроль виробництва не потрібен. Усе, що він хоче, — це нові, нові й нові свердловини. Єдина-бо річ, якої не мають німці, а ми, техасці, маємо, — це нафта. Уже почалося будівництво нафтопроводу, що проляже звідси аж до Нью-Джерсі, де розташовані всі нафтопереробні заводи. І вони хочуть, чорт забирай, отримати всю нашу нафту — до останньої краплини.
Фінеас усе говорив і говорив, дивлячись уже не на Джинні, а у вікно. Вона мимоволі перестала слухати його промову (він став детально щось розповідати про податки), заглибившись у власні думки. Що буде після того, як вона повторить своєму батькові слова Фінеаса? Моторошно стає від самої думки про таке. Ні, вона не зможе цього зробити.
«Війна не триватиме вічно, — завжди казав батько. — Рано чи пізно все стане на свої місця».
Цікаво, як це воно — бути Чарлзом Мак-Каллоу, який уявляє себе кимсь на кшталт короля? Але короля… чого? Звісно ж, нині, коли полковника давно вже не було серед живих, люди зацікавилися його внуком. Адже віднедавна до нього зачастили репортери, яким він розповідав історії полковника, перемішані з його власними. Наприклад, про те, як він разом із полковником неспокійного тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року взяв штурмом будинок-фортецю, напхом напханий мексиканцями-конокрадами. Джинні також чула від інших, нібито її батько одного разу холоднокровно застрелив людину.
Так чи інакше, а Чарлз Мак-Каллоу належав до категорії людей, що була приречена, мов динозаври, на вимирання. На краще це чи на гірше — але факти є фактами: майже всі власники ранчо, чиї предки свого часу розбагатіли на розведенні худоби, тепер стали банкрутами. Багато людей уже переїхало до великих міст, таких, як Остін, де їй усе ще ставало не по собі. Часи воєн з індіанцями та неосвоєних земель давно вже відійшли в минуле — хоча деякі люди вперто не хотіли цього визнавати. Її батько — височенний, з важелезними кулаками та суворим поглядом — став нарешті тим, ким так мріяв стати ще змалку. Представником епохи, що відійшла в небуття… От тільки до епохи тієї він геть не належав. Та це було вже неважливо — репортери частенько приїжджали, щоб подивитися на те, як вправно він заарканює бичків (ну справжнісінька вистава!). Тож він відібрав серед своїх коней найслухняніших і тримав їх спеціально для відвідувачів. За часів, коли ранчо процвітало, таке вважалося б небаченою дурістю: коні призначені для роботи, а не для забавок.