Пронизливий сигнал автомобіля повернув її до дійсності, і вона стала далі слухати Фінеаса.
— …незважаючи навіть на те, що округ Гілл і досі не має електрики й де-не-де ще можна побачити босоногого щербатого хлопчиська, який їде верхи на віслюкові, — ця війна стала для всіх нас поштовхом уперед, у новітній час. Тепер, коли німці розчавили своїми танками польську кавалерію, будь-який канібал із тихоокеанських островів уже бачив у небі винищувач «Зеро». І якщо я нещодавно ще сумнівався в тому, що епоха вершника й лассо минула, то нині це — надто вже очевидно.
Дівчина ствердно кивнула. Це не потребувало додаткових доказів навіть для неї.
— Джинні, — сказав наостанок Фінеас, пильно подивившись їй у вічі, — якщо ми не почнемо добувати нафту на наших землях просто тепер, то потім надзвичайно про це жалкуватимемо. Позичати гроші твоєму батькові — те саме, що лити воду в пісок. І я дуже хочу, щоб ти поклала цьому край.
Наступного дня вона вже їхала в потязі, що віз її додому. В Сан-Антоніо потяг надовго зупинився, змусивши пасажирів страждати від задухи та нещадних сонячних променів. Дівчина відсунулася від вікна й дихала якомога спокійніше, намагаючись пригадати щось прохолодне. Резервуар із водою, струмок біля зруйнованого дому Ґарсія… Вагон був напхом напханий солдатами-мексиканцями, які сиділи з похнюпленими головами і, мабуть, подумки молили Бога про те, щоб потяг швидше рушив із місця. Піт струмками тік по їхніх обличчях та шиях. Джинні подумала, що вони схожі на бичків, яких везуть на бійню. Що ж — так воно й було: тисячі отаких солдатів загинули від японських мечів. А їхній генерал Мак-Артур — просто втік (щось надто вже добре все для нього склалося!).
Дівчина спробувала спіймати погляд бодай когось із солдатів, але всі вони як один утупилися в підлогу. Ходячі мерці. А скільки з них іще навіть не мали близькості з жінкою?! Як же розлютився б її батько, якби вона сказала йому, мовляв, я втомилася бути самотньою й віддалася солдатові. Добре все-таки було б нарешті позбутися цього тягаря. Клінт і Пол, між іншим, відвідували будинок розпусти в Каррізо. Причому батько чудово про це знав.
«Мені ж чомусь це не дозволено!» — розлючено подумала Джинні.
Згадалися раптом дні з недалекого минулого — коли вона малим дівчатком заходила до батька в кабінет. Він працював собі, не звертаючи на доньку жодної уваги. І Джинні або влаштовувалася на вільному стільці з книжкою, або заглядала батькові через плече. І тоді він, помітивши нарешті, що вона тут, мовчки цьомав її в чоло. І це означало не що інше, як «відчепись, будь ласка».
Оце й усе його спілкування з нею — коли-не-коли погладити по голівці та поцілувати. Та він навіть коням своїм більше уваги приділяв, ніж доньці!
Так, Фінеас просто використовує її як засіб для досягнення своєї мети. Але ж у нього завжди знаходився час для того, щоб поговорити з нею. Навіть тоді, коли вона була ще зовсім маленькою. Йому, найімовірніше, було страшенно нудно з нею розмовляти. Утім, попри це, він намагався чомусь її навчити. А для батька вона хто? Ходяче непорозуміння. Він-бо, уже маючи трьох синів, сподівався, що народиться ще й четвертий. А тут — на тобі!
Це все, звичайно ж, було перебільшенням. Але Джинні не могла забути вечорів, коли вона, сповнена люті, тупала ногами, щоб у величезному мовчазному будинку залунав бодай якийсь звук; батько з братами в цей час працювали на пасовиську. Відтоді, як поїхали Клінт із Полом, тато став трошечки більше спілкуватися з нею. Та все ж.
«Він любить тебе, — подумки сказала вона сама до себе. — Просто голова в нього завжди зайнята чим завгодно, але не тобою».
А про що, власне, були його думки? Про коней та корів. Ну і, може, про жінок, хоча вона ніколи й ні від кого не чула пліток про те, що він десь має коханку. Якщо в неї колись з’являться діти — вони точно не тупатимуть ногами в порожньому будинку, як вона колись.
— Та я ж ніколи не матиму дітей! — сказала вона вголос, змусивши страшенно зніяковіти негра-носильника, який стояв біля дверей.
Потяг нарешті рушив із місця. Дівчина думала про те, що скаже своєму батькові.
Одного разу Джинні (їй тоді вже було шістнадцять) хвилин із десять простояла з одним із вакуерос за стайнею. Вони цілувалися, і дівчина відчувала, як його язик м’яко проникає до її рота. Тієї ночі вона не могла заснути, усе думала про цього хлопця. Про його м’які щоки й вії, що ніжно торкалися її обличчя. Та наступного дня він і близько її до себе не підпустив. А через тиждень — узагалі кудись зник, і вона вже знала, що ніколи не побачить його. Видавалося, що батько якимсь незрозумілим чином дізнався, що донька вперше в житті почувається щасливою. І безжально зруйнував її щастя.