— Я завжди знала, що ти вважаєш мене нудною, — сказала вона. — Ти гадаєш, що я такою народилася і мій характер уже ніколи не зміниться? Чи взагалі нічого про це не думаєш? То знай — коли я вирішила переїхати сюди, то зробила вибір: висловити свою думку чи підкоритися, щоб до мене й надалі ставилися добре. А нині тобі теж довелося вибирати — точнісінько так, як мені колись. Так-от, затям собі, що варіантів тут — лише два: або тебе любитимуть і не поважатимуть, або ж поважатимуть і не любитимуть.
— Тепер уже настали інші часи.
— Може й так. Але щойно скінчиться війна — чоловіки повернуться, а з ними — і життя повернеться на гарно второвану стежку.
— Це ми ще побачимо, — уже вдруге за вечір мовила дівчина.
Бабуся зробила такий жест, ніби відганяла геть усе навкруги — і Джинні, і цей будинок, і всю цю землю, і їхнє добре ім'я.
— Якби ти, внучко, лишень знала, як остогиділо мені все це! Я належу до найбагатшої родини в чотирьох округах, але на мене досі поглядають кривим оком, коли я приходжу голосувати на вибори.
Запала тиша. Джинні зненацька збагнула, що впродовж усього свого свідомого життя понад усе хотіла саме цього — щоб її бабуся розмовляла з нею як із рівною, поважала її. Але тепер їй цього перехотілося. Замість радості від того, що її стали поважати, вона відчула тільки сором. Сором за бабусю, яку залякав її власний син і яка все життя скаржилася на те, що народилася жінкою. Замість того щоб співчувати, Джинні лише розлютилася на неї. Така людина, як бабуся, повинна була б об'єднатися з такими самими розумними та рішучими людьми, щоб вирішувати суспільні проблеми. Вона натомість стала заручницею власної слабкості — як, власне, і решта членів їхньої родини. То чого вона, Джинні, усе життя їх боялася й поважала? Усе, годі. І нехай вона буде самотньою навіть до смерті — її це зараз цілком влаштовує.
— Зрозумій, — торочила своє бабуся, — ти ніколи не знайдеш собі чоловіка, який погоджувався б із тим, що ми живемо в новітньому часі.
— Тобто на мене чекає твоя доля?
— Саме так. Ти врешті-решт вийдеш заміж за такого, як твій батько чи брати. І будеш для нього теплим тілом у ліжку, та й край.
— Такого ніколи не буде!
— Ти не матимеш вибору, Джинні.
Розділ 21
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
Вчора мексиканські повстанці на чолі з Панчо Вілья вторглися до Нью-Мексико. Двадцятеро убитих. Таке наше сьогодення: майже ніхто з білих носа не потикає на вулицю без гвинтівки чи бодай пістолета.
Німці пообіцяли прислати мексиканцям підкріплення, якщо ті вирішать перетнути кордон. Містечко наше просто шаленіє: ми ж перебуваємо в якихось десяти милях від річки.
Я не кажу вголос про те, що кайзер навряд чи надішле обіцяне підкріплення, оскільки у Франції він щодня втрачає по десять тисяч солдатів. І не кажу також про те, що кількість американців, які загинули в Колумбусі, — приблизно така сама, як кількість мексиканців, яких убивають за одну ніч у Південному Техасі. А навіщо мені взагалі казати про все це? Люди-бо перед обличчям цієї нової загрози нарешті стали жити по-людськи: сусіди, які роками не розмовляли, сьогодні приязно гомонять одне з одним; дружини аж увиваються біля своїх чоловіків; неслухняні діти раптом стали сумлінно робити уроки й вчасно приходити зі школи додому.
За містом знайшли тіла чотирьох підлітків-мексиканців. Ніхто не знає ні їхніх імен, ні імен тих, хто їх застрелив. Наші вакуерос кажуть, що це були фуереньйос — мешканці центральної частини Мексики; хоча трупи були вже такі спотворені, що я просто не розумію, як за ними можна було таке визначити. Про це навіть у газетах не написали. А якби замість тіл цих підлітків знайшли убитих мулів — неодмінно почали б розслідування. Та люди лишень побурчали стосовно великих витрат на поховання, і все.
Побільшало крові на руках родини Мак-Каллоу. Чарлза повезли до Каррізо: він, поїхавши до міста дещо купити, наштовхнувся на п'яного Датча Голліса, хоча був іще тільки полудень. І цей хлопець кинувся обвинувачувати — справедливо, мушу сказати, — нашу родину в різноманітних злочинах, у тому числі — в організованому вбивстві Ґарсія з метою заволодіти їхніми землями.
Зчинилася бійка, одразу ж збіглися охочі подивитися, і Датч добряче віддухопелив Чарлза, який після цього пішов до авто й повернувся з пістолетом. Голліс вийняв із кишені складаного ножа (тепер усі чоловіки носять такі із собою), та мій син вистрелив йому просто в обличчя.