— Мої небожі в Далласі носять зброю, — заговорила вона з помітним зусиллям. — Вони полюють на оленів, і навчаються в школі, і волочаться за розпутними дівками, але… Я ходила до шерифа, щоб побачити того хлопця…
— Датча? — обережно мовив я.
— Так. І дивитися було неймовірно гидко.
Я не відповів нічого. Наші з нею стосунки вже так довго були напруженими. Щоразу, коли мені здавалося, що вони можуть покращитися, — Саллі руйнувала цю надію. Я навіть дивитися на неї не хотів, тож відвернувся.
— Якщо хочеш — лишайся тут сам, Пітере, — почувся її голос. — Я втратила всіх синів, яких боялася втратити.
Розділ 22
Ілай-Тіететі
Для «блідолицих» індіанські імена позбавлені будь-якого сенсу, і це — одна з причин їхнього ставлення до індіанців як, скажімо, до «чорномазих», які живуть у преріях. Річ у тім, що в команчів заборонено давати дитині ім’я людини, яка вже померла. «Блідолиці» покоління за поколінням дають своїм дітям одні й ті самі імена, і тому їх, цих імен, так мало, що на пальцях можна перелічити. А команчі дають кожному зі своїх дітей абсолютно нове ім’я, що живе та вмирає разом зі своїм власником.
Імена команчам вигадували не батьки, а хтось із інших родичів чи вождів і навіть воїнів, які прославилися своїми подвигами. Ім’я давалося людині або на честь якогось її вчинку, або якщо хтось помічав серед буденних явищ дещо незвичайне й хотів, щоб пам’ять про це збереглася в чиємусь імені. Якщо ім’я не приживалося, його власника могли назвати ще раз. От, наприклад, Нападає Першим у дитинстві був кволим та несміливим хлопчиком. І хтось запропонував назвати його так, щоб ім’я означало хоробрість, і це справді допомогло. Декому з уже дорослих індіанців із нашого племені давали друге або ж і третє ім’я — це якщо хтось із його чи її родичів або друзів знаходив якийсь особливо підхожий варіант. Наприклад, власника німки на ім’я Жовте Волосся в дитинстві назвали Шість Оленів. Але коли той був уже підлітком, йому дали інше ім’я — Ліниві Ноги, і воно дуже добре прижилося. Гладкого Вовка — Тошавеєвого сина — назвали так, бо один із команчів якось побачив товстезного вовка й подумав, що він вельми схожий на цього хлопчика. І це ім’я виявилося дуже влучним. А «Тошавей», власне, означає «Блискучий Ґудзик», — це ім’я дали йому при народженні, і воно прижилося одразу й назавжди. Коли я дізнався про це, то все одно й далі думав про нього просто як про Тошавея, бо вже так звик. Імена, схожі на іспанські (вони, загалом, і не мали певного значення) теж досить часто траплялися в команчів: Пізон, Ескуте, Кончо… У нас був один воїн, якого називали Хісуу-Анчо, бо його взяли в полон у семи- чи восьмирічному віці, і коли запитали, як його звуть, він сказав «Хесус Санчес».
Багатьох команчів називали непристойними, на думку білих, іменами. Тож якщо «блідолицим» доводилося згадувати цих індіанців у газетах, то їхні вульгарні імена просто замінювали на якісь інші. Наприклад, вождя, який прославився тисяча вісімсот сорокового року, пограбувавши в Ліннвіллі крамницю, напхом напхану дорогим одягом — воїни тоді гордовито помчали геть, одягнені в циліндри, весільні сукні та шовкові сорочки, — звали По-ча-на-куар-хіп. Означає це в перекладі з мови команчів «Завжди Твердий Пеніс». І таке ім’я — ба навіть у пристойнішій інтерпретації «Дуже Сильна Ерекція», — звичайно ж, не могло бути надрукованим у газетах. Тож білі обізвали цього вождя Горбом Бізона і так зверталися до нього до самісінької його смерті. Але все одно — навіть коли цей вождь, постарівши, утратив через білих і свою землю, і своє добре ім’я, а тому змушений був животіти в резервації — для себе самого він залишався Завжди Твердим Пенісом.
Знахаря, який разом із Куаною Паркером повів усіх команчів, які ще залишилися в живих, проти війська «блідолицих» тисяча вісімсот сімдесят четвертого року, звали Ішахата-і, тобто Піхва Койота. Як тільки його не називали в газетах: Іштаї, Ешаті, Ешіті… І ніколи не писали, як це перекладається. Я знав Тошавеєвого небожа, якого звали Мало Не Покрив Кобилу (це ім’я йому дали, коли він був підлітком). І, якщо ви пам’ятаєте, Ні За Холодну Воду раніше звалася Самотньою Пташкою. Команчі не були позбавлені почуття гумору, і це допомагало їм спокійно ставитися до своїх імен, хоч би якими вони були. Мушу, однак, зазначити, що Мало Не Покрив Кобилу не дуже й заперечував, коли після здобуття ним першого скальпа його вирішили назвати новим ім’ям — Зійшов На Пагорб.