Коли настав лютий, у нашому селищі запанував голод. Запасів м’яса бізонів ми не мали, а олені, лосі й антилопи траплялися мисливцям дедалі рідше й рідше. Ті нечисленні тварини, яких нам ще не вдалося вбити, виходили зі свого укриття, щоб погризти кори й сухих гілок, лише вночі. Ми виживали тоді здебільшого завдяки деревним щурам, яких вистежували біля гнізд, з’їдаючи їхні запаси сушених фруктів і горіхів, та, звичайно ж, їли самих щурів, якщо тільки їх удавалося впіймати. Усі ми добре знали, що хворі, старі й малі мешканці нашого селища незабаром помруть, якщо ми не добудемо м’яса. Проте нам таки вдалося його дістати — адже ми наштовхнулися на табун бізонів, які пересувалися на північ.
Усі вважали це знаком від Творця Усього На Світі: мовляв, ваше життя знову змінюється на краще, бо я вас пробачив. Коли сніг почав танути і проросли перші крокуси, ми запаслися достатньою кількістю м’яса, щоб безжурно дожити до літа; настання цієї пори року означало не тільки довгоочікуване тепло, а й важкі часи для жінок, яким додасться роботи, бо треба дубити шкури для того, щоб продати їх команчерос.
У травні ми заходилися планувати новий похід. Нам треба було з чогось жити: минулого року ми й третину людей втратили, і майже всіх коней. І якщо ми й цього року не досягнемо успіху в походах — навряд чи доживемо до наступного. Тошавей, звичайно ж, зібрався їхати, а от Ескуте було наказано залишатися в таборі, бо він не міг стріляти з лука через скалічену руку. Тож замість нього в похід мали взяти мене. Неекару також мусив їхати, але чомусь не радів цьому, на відміну від інших юних воїнів.
— Чого ти так скис? — мовив до нього Ескуте. — Здобудеш у поході юну красуню-мексиканку й подаруєш її мені. І зможеш скільки завгодно слухати, як вона стогнатиме піді мною.
Неекару лишень головою похитав.
— А ну, дай-но вгадаю! — не вгавав Ескуте. — Ти маєш якесь погане передчуття, еге ж?
— Припини, — пробурчав Неекару, указуючи йому поглядом на мене.
— Цей хлопець завжди має якесь погане передчуття, — Ескуте поглянув на мене. — Краще не слухай його.
— Я ж правильно передчував, що минулий похід погано скінчиться.
— О, великий пуа тенапе! Ти вже пробач мені мою коротку пам’ять.
— Та послухай ти! — урвав його мову Неекару. — Часи настали зовсім інші — визнаємо ми це чи ні. Пенатеки…
— Біс із ними, тими жалюгідними пенатеками! Вони були не ким іншим, як таї-і білих, і отримали по заслузі.
— Їх було вчетверо більше, ніж нас.
— І вони були підстилками для білих — тому й підхопили від них заразу.
— Та невже? Ті, що прославилися найбільш вдалими походами на білих, — були їхніми підстилками?
— Вони вже з десять років не ходили в походи!
— І ще вони мали величезні табуни коней.
— Неекару, ми всього-на-всього один невдалий рік пережили. А ти скиглиш, наче плаксива скво, — замість того щоб співати вохо хубійя. Розпускатимеш і далі нюні — залишайся краще в таборі, бо хтось із воїнів урешті жбурне в тебе томагавком, і все.
— Якщо цей похід виявиться таким самим, як той, — у мене нікому буде жбурляти томагавком.
— Не слухай його, Тіететі, — похитав головою Ескуте, — бо заразишся цими нюнями й загинеш. А ти, я впевнений, маєш обов’язково повернутися з походу з тисячним табуном коней і сотнею скальпів. І ще півсотні полонених-мексиканців із собою привезеш, ось що. А балачки нікому не потрібні.
— Що ж, нехай так, — сказав Неекару.
— Моя рука болить так, що я не можу спати. Але я не рюмсаю, мов мала дитина. Убий скільки завгодно мексиканців і помри героєм — мені начхати, що ти робитимеш. Але тільки не скигли. Бо краще вже було б, якби ти собі горлянку одразу перерізав, а ще — усім, хто так само скиглить.
Тошавей покликав мене — певно, для серйозної розмови.
— Ми не збираємося нападати на білих, — сказав він. — Але…
— Через мене можеш не хвилюватися, — відповів я.
— От і добре, — почухавши підборіддя, він обвів поглядом селище, яке стало помітно меншим порівняно з минулим роком. — Якби ти, Тіететі, народився років на двадцять раніше. Ото були справді гарні часи! Коли ми вирушали в похід, вовки зграями йшли за нами: вони-бо знали, що їм буде чим поживитися. Та, можливо, це все ще повернеться.
Ми спустилися з плоскогір’я й поїхали далі, повз меси та каньйони. З дерев тут росли переважно тополі й дуби; серед високої трави полум’яніли жовтогарячі острівці чудових гайлардій.