Ураз я помітив, що за мескітовим деревом сховався чоловік, одягнений у чорне. Він саме випускав залп зі своєї гвинтівки, коли я двічі вистрелив у нього з лука. Обидві мої стріли заплутались у гілках, але тут просто з-за моєї спини вилетіла третя. Вона проскочила саме між гіллям, і чоловік упав на спину. Я почув бойовий клич Тошавея та, обернувшись, побачив, як він радісно здійняв угору свого лука, а тоді роззирнувся навколо, шукаючи нову ціль. Збагнувши, що досі випустив із лука лише дві стріли, я поквапився наготувати інші. Аж тут мій власний щит учистив мене по носі. Я побачив чоловіка в білій сорочці, який щойно вистрелив із мушкета (це його куля потрапила в мій щит), і миттю випустив у нього стрілу. Упустивши свою зброю, він невпевнено позадкував, а затим побіг у зарості чапаралю. Моя стріла стирчала в нього спереду; я випустив іншу, і вона влучила йому в спину, та він усе одно втік. Раптом я зрозумів, що мій кінь стоїть на місці, і пришпорив його, направивши назад — до протилежного кінця вулиці.
Далі все було схоже вже не на організовану атаку, а на якийсь скажений вихор зі стріл, куль, коней та людей. Я їхав, і стріли пролітали повз мене, потрапляючи в мексиканців. Тільки-но я глянув на якогось чоловіка — його проштрикнула стріла; перевів погляд на іншого — стріла потрапила і в нього. І так — ще кілька разів. Мені ненароком спало на думку, що я наче караюча рука самого Творця. Та потім я все-таки виставив уперед щита, згадавши, що ним треба ще й крутити. І якраз вчасно — щит знову вперіщив мене по голові. Я швиденько змахнув з очей сльози та погнав коня галопом, і вмить у щит влучила третя куля, відтак — четверта. Невпинно крутячи щитом, я пригнувся, доскакавши так до кінця вулиці, після чого звернув у зарості чапаралю, щоб трохи віддихатися.
Раптом я побачив жінку з маленькою дитиною на руках. Вона бігла просто на мене — мабуть, з переляку не розбирала дороги. Мій кінь помчав, щоб розтоптати жінку, та я притримав його, даючи їй дорогу. Потім покружляв якийсь час у чагарниках, а тоді знову розвернув коня до селища. Там я вже побачив лише мертві людські тіла та команчів, які, позлізавши з коней, знімали зі своїх жертв скальпи. Багатьох із наших воїнів я тут не помітив — напевно, вони кудись від’їхали. Ярдів за п’ятсот — у великому будинку якогось власника ранчо — точилася бійка. Лунали постріли. Чоловік із мушкетом вискочив з-за стіни, роззирнувся довкола, а потому чкурнув до чапаралю. Я пустив у нього стрілу, та вона лише порвала йому сорочку: як і більшість моїх пострілів, цей був страшенно невдалим. Я зупинив коня й почекав близько хвилини. Нічого не відбувалося, і я помчав просто до будинку, де не вщухала стрілянина.
Індіанці (їх було близько десяти чи дванадцяти) оточили будинок, безперервно стріляючи з луків, а іноді — ще й із рушниць. Господарі були ще живі й неушкоджені, бо активно відстрілювалися з вікон і амбразур. Щоправда, на кам’яному патіо — поряд із невеликою ручною гарматою, шомполом та перевернутим бочонком із порохом — лежали двоє мертвих чоловіків.
Майже всі команчі переганяли тутешніх коней до нашого табуна. Оскільки я аж ніяк не хотів брати участь у штурмі будинку, то хутко від’їхав подалі — допомагати воїнам, які збирали докупи коней.
Нам довелося їхати цілісіньку ніч без перепочинку, проте всі мали чудовий настрій. Ще б пак — ми здобули тисячу коней, а цього було цілком достатньо, щоб у нашому племені знову запанував добробут. А мої думки були зайняті зовсім іншим — я згадував події минулого вечора. Згадав чоловіка, якому вистрелив у живіт і спину. І старого, який загинув під копитами мого коня. І тих, у кого я стріляв, та не був певен, що влучив. Усі вони, либонь, уже мертві. Під час нападу на селище я вбивав, та жодного разу не відчув такого надзвичайного піднесення духу, як тоді, коли переміг делавара (я засумнівався, чи взагалі зможу колись відчути таке знову). Мені довелося заспокоювати себе думками про те, що мексиканці, якби могли, зробили б зі мною те саме, що і я з ними. Мій батько завжди казав, що цей народ не менше за індіанців полюбляє катувати людей.
Десь опівдні ми, досягнувши підніжжя пагорбів, погнали коней далі — уздовж висохлого струмка. Переваливши через пагорби, ми зупинилися, щоб зібратися з думками. Я під’їхав до Тошавея та Пізона, який саме наповнював свого бурдюка, проклинаючи індіанців, що запустили коней у воду й зіпсували її.
— Неперевершений Тіететі власною персоною! — вигукнув Пізон. — Той, чия сміливість не має меж!
Я лише криво посміхнувся у відповідь.