— Це було справді прекрасне видовище, Тіететі, — посміюючись, вів далі він. — Ти скакав просто посеред юрби мексиканців і стріляв, стріляв, проте жодного разу не влучив, як і вони в тебе. Бачив би ти все це!
— Я застрелив одного, — пробурчав я.
— Та невже?
— Застрелив, кажу тобі. Одна моя стріла влучила йому в живіт, а друга — у спину. І ще мій кінь затоптав одного.
— А скальпи їхні де?
— Я їх не зняв…
Тепер я уже й не міг пригадати, чому не зупинився, щоб зняти скальп хоча б із того старого.
— Один із них мав мушкета, — промимрив я.
— Та ну?
— Пізон і я, — обізвався Тошавей, — відставали від тебе кроків на десять. Та всі мексиканці, здавалося, стріляли тільки в тебе — наче ти був для них головною мішенню. А мене й решту вони наче й упритул не бачили.
— Ти мчав так, ніби твоєму поні віжка в дулу втрапила, — додав Пізон.
— Ви ж самі казали, що скакати треба швидко.
— Під час атаки, — мовив Тошавей, — треба рухатися не швидше, ніж можеш стріляти.
— Та ти не хвилюйся, — вів далі Пізон. — Ми з Тошавеєм повбивали всіх тих, у кого ти не влучив. А Саупітті й Десять Бізонів перестріляли тих, кого ми не помітили. Чудова бійня вийшла, чорт забирай!
— Як так сталося, що я тоді ні в кого не влучив?
— Сказав би я, — пробурчав Пізон, — що ти стріляєш, наче скво. Та для всіх наших жінок це було б несправедливою образою.
— Тіететі, — знов озвався Тошавей, — якщо ти скачеш на коні й цілишся в когось, хто попереду тебе, — байдуже, як швидко ти рухаєшся. Якщо ж мішень розташована збоку — це зовсім інша річ. Скачеш галопом — то цілься не в мішень, а на крок ближче; якщо до ворога ще далеко — на п’ять кроків ближче. І тоді стріли потраплятимуть просто в них. Але треба ще й враховувати свою швидкість, кут і напрям вітру. А крім цього — пам’ятати, що стріла летить одночасно вперед і донизу. Учора твої стріли летіли попереду кожної з твоїх мішеней — наче ти цілився просто в них.
— Власне, я так і робив.
— Та нехай йому грець! — вигукнув Пізон. — Ти все одно гідний такої нагороди, як скальп. Хоча мені ще ніколи не доводилося вбивати за один вечір стількох людей, які й гадки не мали, що то був я. Ти — до біса хоробрий воїн, Тіететі. Та я за тебе дуже й дуже непокоївся, бо твої криві руки, як правильно зауважив Тошавей, треба ще випрямляти й випрямляти.
Я лишень витріщився на нього.
— Коли ти стріляєш, стоячи на землі, — усе більш-менш нормально, — уточнив він. — Коли ж їдеш верхи, та ще й галопом… Коротше кажучи, коли ми повернемося з походу, тобі, я вважаю, треба буде до кінця року вправлятися у стрільбі з лука. Причому тільки під час їзди верхи й тільки по мішенях, розташованих з одного боку від тебе.
— Напевно, варто наступного разу дати тобі пару пістолетів, — сказав Тошавей. — Бо білі тільки з них і стріляють, тож і нам це інколи можна.
— Та я ж і раніше просив, щоб ви мені пістолета дали.
— Ну, я подумав, що тоді ти лука й до рук не візьмеш, — похитав він головою. — Ми всі знаємо, що з пістолета ти стріляєш дуже добре. Але який сенс робити лиш те, у чому ти вже досяг успіху?
Наповнивши свій піпоо каламутною водою, я задивився на річку, що виднілася далеко на півночі; просто над річкою височіли гори, що здавалися звідси забарвленими в синій та пурпуровий кольори. Аж тут побачив Неекару, який разом з іншим юним махіміавапі поспішав до нас, перестрибуючи через камені.
— За нами женуться. Чоловік зо сто, а може, і більше.
Ми всі мовчки вирячилися на нього.
— Нас пе-ре-слідують! — скипів Неекару. — Ви почули чи ні?
— Не верещи, наче скво, — пробурчав Пізон.
— Та рушаймо ж скоріше! — не вгавав юний воїн.
— Якого біса ти тут розкомандувався, Неекару? Звідки взагалі могла взятися та сотня вершників, коли ми в мексиканців усіх коней забрали?
— Яка різниця, скільки їх? Може, сто, а може — п’ятдесят. Як іще вам утовкмачити, що ми в небезпеці?
— Ага, отже, спершу їх було сто, а тепер — півсотні. Що ж буде далі? Може, це всього-на-всього п’ятеро дідуганів із табунцем кіз?
— Тошавею, — відмахнувся від Пізона Неекару, — ходімо зі мною, та прихопи свою підзорну трубу, хоча ти й без неї все побачиш.
Неекару поквапився знову зійти на пагорб.
— Правда ж, він поводиться, мов дівчисько? — звернувся Пізон до другого підлітка.
— Я не зміг розібрати, чи є там люди, — відповів той, — але пилюки від кінських копит піднялося чимало. А Неекару, мушу зауважити, бачить краще за мене.