— Та це, мабуть, усього-на-всього якийсь сучий вилупок переганяє худобу.
— Вони їдуть тією ж дорогою, що й ми.
— А що тут дивного? Це єдина дорога, яка веде до сякого-такого струмка. Тут за п’ять миль на всі боки більше немає води, і тому кожна тутешня дика коза користуватиметься саме цим шляхом.
— І все-таки я вважаю, що за нами справді женуться люди, Пізоне.
Він лише відігнав хлопця помахом руки.
— Не ставай таким, як ці шмаркачі, Тіететі. Турбуватися нам і так є про що. А коли ти за кожним кущем бачитимеш ворожу рушницю — дуже скоро втомишся й неминуче проґавиш справжню небезпеку.
Пізон сплюнув собі під ноги.
— Їі-і… — протяг він. — Це мене просто бісить! От коли ми дістанемося Президіо — тоді й буде через що хвилюватися.
Усі промовчали.
— Цуценята ви шолудиві, — тільки й сказав Пізон.
Аж тут повернувся Тошавей.
— Тайато-ере (по конях)! Хлопці все правильно кажуть. Коли дістанемося річки — ти поведеш коней північною стежкою, а ми звернемо на захід, щоб заплутати сліди.
— Гаразд, визнаю, що вони були праві, — зітхнув Пізон. — Вершники ще далеко, і їх важко розгледіти через пилюку. Але це люди, які женуться за нами.
Коли ми доїхали до річки, було вже темно. А відстань від нас до тих вершників була не більшою за кілька миль.
Річка виявилася неглибокою — літніх дощів-бо ще не було. Тож нам пощастило; до того ж місяць іще не зійшов, а нам якраз була потрібна темрява.
Пізон повів за течією річки двадцятьох (чи приблизно стільки) воїнів, а також усіх украдених коней. Вони, замітаючи наш справжній слід, повинні були рухатися, не виходячи з води, аж до самих Техаських гір. Тошавей, я та інші команчі роз’їжджали туди-сюди вздовж берегів, заплутуючи сліди. Після цього ми рушили берегом проти течії.
— Вони точно поженуться за нами, — сказав я.
— Якщо вони зовсім безголові, — відгукнувся Тошавей, — то вважатимуть, що ми просто перейшли через річку. І поїдуть по «сліду», що виведе їх на скелі — уже на техаському боці. І ще довго роззиратимуться на всі боки й дивуватимуться, куди ж це ми зникли. А якщо вони мають хоч трошки мізків, то поїдуть проти течії.
— А якщо вони здогадаються, що треба їхати за течією?
— Сподіватимемося, що не здогадаються. І з нашими друзями все буде гаразд.
— Отже, переслідуватимуть саме нас?
— Гадаю, що так.
Діставшись кам’янистої ділянки берега, ми один за одним вибралися з води. Швиденько домовившись про місце зустрічі, розподілилися на три групи, що вирушили в різних напрямках. Тошавей разом зі мною та ще кількома воїнами далі їхав на захід.
— Якщо женуться мексиканці, — сказав він, — то вони, можливо, не поїдуть за нами.
Місяць нарешті зійшов, і ми змогли побачити, де перебуваємо. Аж тут почувся шум, а тоді показалися вершники (десятеро чи дванадцятеро), які мчали берегом проти течії річки. З кущів раптом повискакували ще люди, і зчинилася нескінченна стрілянина. Я побіг до заростів чапаралю й побачив звідти, що з команчів у сідлі залишилися тільки двоє — Тошавей і ще один, який сидів позаду нього. Відшукавши в густих кущах невеличку прогалину, я взяв рушницю й приготувався стріляти по ворогах. Моя куля потрапила в одного з них, і я, розвернувшись, поскакав просто в колючки. Кулі влучали в гілки, що захищали мене та ще й робили невидимим для ворогів, а я мчав собі, не збавляючи швидкості. За кілька хвилин стрілянина стихла. Я подумав, що просто дивом зберіг свої очі, продираючись крізь гострі колючки. Далі мені довелося близько півмилі підійматися на пагорб; потім я пройшов колом і почекав трохи.
Із боку річки пролунало кілька пострілів, і я, перезарядивши рушницю, поскакав у тому напрямку. Там я побачив людину, яка зачаїлася в кущах. То був голий-голісінький Тошавей: штани-бо свої він використав, щоб перев’язати рану на нозі. Ножа й пістолета він уже не мав — при ньому залишився тільки лук із кількома стрілами. Він спромігся сісти на коня позаду мене, і ми поскакали вперед.
— Ти поранений, Тіететі?
— Та начебто ні.
— Тоді поранено твого коня.
І справді — його бік був у крові. А я думав, що це просто піт.
— Хороший кінь, чудовий кінь… — мовив я до тварини.
— Із ним тепер треба обережніше, — сказав Тошавей.
— Як твоя нога?
— Артерія ціла, бо інакше я був би вже мертвий.
Зараз головним для нас було залишатися непоміченими, тож ми проїхали години зо дві, підіймаючись у гори вздовж струмків, що давним-давно висохли. На гірському кряжі ми зупинилися. Доки я уважно стежив за дорогою позаду нас, Тошавей, очистивши шматок опунції від голок, вичавив із нього м’якоть, щоб прикласти до рани. Я допоміг йому зробити перев’язку (тими самими штанами, звичайно ж). М’яз на нозі дуже сильно пошкоджено. Позаду нас був крутий схил гори, внизу виднілася річка. Ми, може, і не дуже далеко втекли від ворогів, але вже високо залізли в гори. Вершники й далі переслідували нас — я чітко бачив їх у місячному сяйві. І добре знав, що їм так само легко помітити нас на тлі скель, посріблених променями нічного світила.