Так чи інакше, а Джинні лягла спати не роздягаючись, і прокидалася мало не щогодини. Та ось на небі засяяв місяць, і вона зараз же спустилася на перший поверх, де на неї вже чекали всі їхні вакуерос; її кінь уже був осідланий. Саме розвиднялося, коли вони вирушили в дорогу, орієнтуючись за слідами батькового димчастого коня. Сліди ці майже повністю змив дощ, але для Джинні — варто було тільки зосередитися — вони залишалися досить чіткими.
Слід коня, що привів їх до широкого струмка, обірвався. Небо щодалі світлішало, і ось уже заспівали перші пташки. Ніби нічого й не сталося. Майже всі вершники відступили, щоб не затоптати, бува, слідів батька Джинні. А вона й кілька найдосвідченіших вакуерос продовжили пошуки, та все було марно — навіть після сходу сонця їм не вдалося знайти й натяку на слід.
Що скоїлося з батьком? Найпевніше, він через потоки дощу й непроглядну темряву не помітив струмка, і кінь просто скинув його. Зараз цей струмок був лишень тоненькою цівкою води, але з гілок сикоморів, що росли на його берегах, звисали жмутки свіжої трави. У таку бурю людину могло віднести потоком води на милі… ні, на десятки миль звідси.
Минуло аж чотири дні, а жодної звістки про батька так і не було. Та ось задзвонив телефон, і Салліван, нічого не сказавши Джинні, сів у вантажівку й поїхав до міста. Потім уже вона дізналася, що батькове тіло знайшов один із вакуерос Мідкіффа. Він побачив, що з якоїсь калюжі, повної всякого сміття, стирчить людська стопа. Салліван привіз коробку з батьковим одягом — розірваним і брудним. Джинні, упізнавши знайому сорочку, піднесла її до обличчя, та миттю кинула на підлогу — тканиною повзали жирні м’ясні мухи.
Клінт загинув у бою в Салерно, Пол — в Арденнах. А вона ж молилася за них щовечора й не пропускала жодної недільної служби в церкві! Коли прийшла звістка про загибель Клінта, Джинні й далі молилася за Пола та Джонаса; протягом останніх кількох місяців — і за батька теж. Може, саме через це вони всі й загинули? Так чи інакше, а вона припинила молитися за Джонаса, і він залишився живий.
Поховання запланували на завтра — батькове тіло було в жахливому стані. Джинні, утомлена, прилягла на ліжко, щоб подрімати після обіду. Та їй не дали заснути нескінченні думки. Хто тепер керуватиме ранчо? Вона. Бо нікого ж іншого не залишилося.
Полежавши ще кілька хвилин, Джинні прийняла ванну, протираючи тіло ретельно й водночас досить швидко: так, на її думку, кожна мати миє свою дитину. Дівчина вдягнула свою чорну сукню, та потім передумала: це ж треба буде пильнувати, щоб вона не порвалася чи не забруднилася, а їй зараз не до того. Тож, влізши в блакитні джинси й старі черевики (бабусі б це не сподобалося, та вона — уже рік як померла), Джинні підфарбувалася. Макіяж вона вміла робити не вельми добре, та їй конче треба було щось зробити зі своїм виглядом. Адже вії в неї були світлими, як і волосся й шкіра, і тому вона здавалася молодшою, ніж насправді.
«Скоріше б уже Джонас приїхав!» — подумала вона.
Протягом останніх чотирьох днів на ранчо ніхто не брався за роботу — усі шукали господаря. Тепер же всі вакуерос, об’їзні наглядачі й інші робітники, які працювали на її батька, сиділи на вулиці в затінку, тихенько перемовляючись. Мабуть, вони обговорювали можливі варіанти свого майбутнього.
Джинні повідомила їм, що далі все буде так, як і раніше. А в разі її відсутності зарплатню їм видаватиме місіс Райт, бухгалтер. І ті чотири дні також будуть оплачені, а завтра буде вихідний. Потім, мовляв, треба полагодити все, що зруйнувала тут гроза. І ще — навідатися до Мідкіффів і забрати частину нашої худоби, яка чомусь досі в них. А якщо виявите якусь поломку чи щось таке — просто лагодьте, не питаючи на це дозволу.
Джинні, щоправда, не казала робітникам, що не має повноважень підписувати їхні чеки. Решту дня й ніч вона провела то побиваючись, що на поховання батька ніхто не прийде, то ламаючи собі голову над тим, де ж він сховав свій заповіт. Їхній адвокат перевернув його кабінет догори дриґом, але все було марно. Та десь опівночі Джинні таки знайшла заповіт серед старих паперів. Батько переписував його кілька разів — то Клінта робив своїм головним спадкоємцем, то Пола. Останній варіант заповіту був складений якісь кілька місяців тому і, без жодного сумніву, дався батькові ой як нелегко. Так чи інакше — згідно з цим документом Джинні тепер стала єдиною спадкоємицею батькової частини ранчо (а Джонас одержав право лише на частину прибутків від нафти).
Сповнена радості, вона аж засміялася. Та невдовзі їй знову захотілося плакати. Хоч би там що — Фінеас неабияк радітиме, адже тепер усе майно родини Мак-Каллоу належить лише йому та Джинні. Ну, а Джонаса це, найімовірніше, не дуже-то й хвилюватиме. Хоч би він швидше повернувся з тієї Німеччини! Але сподіватися на це не варто: літаком добиратися швидко, та на кожен рейс (а бували вони нечасто) місця одразу розхапували. А кораблем — місце, може, і швидко роздобудеш, але добиратимешся кілька тижнів. Хоч би поховання відбулося по-людськи!