Що ж до Джонаса — його було майже не впізнати. Від його колишньої худорлявості й незграбності не лишилося й сліду — це був уже не підліток, а дорослий чоловік. Та й звички його змінилися — говорив він, як і всі мешканці Півночі, надто швидко, а ще — так само, як і вони, — вживав чимало непристойних слів. Загалом — він, на її думку, став занадто впевненим у собі. Того вечора брат випив чимало віскі, а вогнище в каміні розпалив таке величезне, що батько, якби був живий, назвав би це марнотратством. Коли вони повечеряли, Джонас, заявивши, що не піде до своєї старої кімнати (ото виставу влаштував!), постелив собі на дивані біля каміна. Уже сидячи в нічній сорочці на ліжку, Джинні подумала, що відповідальність за всі збитки Мак-Каллоу лягатиме тепер лише на її плечі. Джонас-бо вже вважає себе вільним від будь-яких обов’язків стосовно їхнього будинку й іншого майна. Це й зрозуміло — він же не має права майже ні на що з усього цього. Батько дуже жорстко повівся з ним, написавши такий заповіт. Хоча половина прибутків від нафти, що належала тепер Джонасові, мала для нього, певно, більше значення, ніж земля, що йому не дісталася.
Наступного ранку вони снідали у великій кімнаті, де могли ще й послухати радіо.
— Ти ж залишишся тут, доки війна не скінчиться?
Джонас лише похитав головою. Потім мовив, показуючи на радіо:
— Тато завжди вимикав його, щойно зачувши голос Рузвельта.
Вона подумала тоді, чи не доведеться їй захищати батька перед братом, допоки той не поїде. І таки довелося. І не тільки тоді, а й протягом усього їхнього життя.
— Коли розпочалася війна, він перестав це робити, — мовила Джинні. — А в день висадки в Нормандії він улаштував усім робітникам вихідний, і ми всі сиділи тут, слухаючи радіо. Тато розгорнув на столі велику мапу й показував нам, де висадився Пол разом із вісімдесят другою повітрянодесантною дивізією, а де — ти. Він зробив це, бо пишався тобою й хотів, щоб усі інші про це знали.
— Власне, він усе неправильно показував. Я ж бо висадився лише наступного дня, а Пол потрапив до самісінького кубла німців.
— Я вже не пригадую всіх подробиць, — зітхнула вона.
— Ти пам’ятаєш, як він казав, що з приходом до влади Рузвельта в Америці скінчилася епоха демократії? — Джонас покрутив головою. — І нібито «чаша пилу» — це витівки комуністів? Мені навіть важко повірити, що ми з тобою — його діти.
— Він був не таким уже й поганим.
Джинні не пам’ятала, щоб її брат раніше проявляв таку черствість душі. Може, вона просто погано його знала? Похитуючи головою, дівчина заплющила очі.
— Він завжди торочив, що ми живемо на Фронтирі, — говорив тим часом далі Джонас. — На Фронтирі з великої літери «Ф». Я сказав йому якось, що часи Фронтиру, набігів індіанців і тому подібного відійшли в минуле ще тоді, коли його й на світі не було. А він узявся мені лекцію читати — мовляв, ми маємо зберігати традиції. Я ж відказав: для чогось, що тривало якихось двадцять років, жодних традицій немає і навіть бути не може. Так чи інакше… Я не знаю, на що згодом перетворяться ці землі, та нині — просто не бачу, в чому їхня сутність. Їх і не заселили достатньо для того, щоб тут утворилася своя культура, і дику природу сплюндрували так, що дивитися нема на що. Це — звичайнісіньке село, провінція. От і все.
Вона сиділа мовчки.
— Залиш собі свердловини, а решту — продай. І — до Барнарда!
— Я нізащо не переїду на Північ, — стиха мовила вона.
— Та що ти за ті дитячі спогади вчепилася?
— Мені тут краще.
— Джинні! — він ляснув себе по чолі так, наче почув якусь несосвітенну дурість. — Усе, що нам змалечку втовкмачували в голови, виявилося або брехнею, або ж невдалим жартом. Янкі те, янкі се… Найогидніші люди в усьому світі, анітрохи не кращі за купу лайна, — ось що казав про янкі наш батько. І я раптом збагнув: якщо він їх так ненавидить — отже, серед них мені буде добре. Знаєш, у Принстоні я жодного разу не зустрів когось гіршого за нього. Він був багатієм, який усе життя скаржився, мовляв, який же я бідний-нещасний! А ти пам’ятаєш, як він ставився до мексиканців?
Вона знову нічого не відповіла.