— Якщо ви негайно не підете — я викличу шерифа!
Він іще постояв біля неї — наче вона висловилася недостатньо чітко. Чи щоб удати, що йому й так уже час іти. Так чи інакше — грубувато поплескавши її по плечу й побажавши гарного дня, він розвернувся й забрався геть.
Замкнувши вхідні двері, вона попрямувала до батькового кабінету — повз десятки розчинених вікон, а оті французькі двері — їх навіть зачиняти немає сенсу. Якщо цей тип замислить непомітно проникнути до будинку — йому ніщо не завадить.
У шухляді батькового столу вона знайшла його кольт, але, коли потягла на себе затвор, так, як її колись учили, — магазин випав на підлогу й закотився під стіл.
Вона відімкнула велику стінну шафу, де зберігалася вся інша їхня зброя, та знайшла рушницю калібру двадцять п’ять — двадцять. Із неї Джинні в дитинстві застрелила на полюванні двох оленів, хоча її брати все одно казали, що це несправжня зброя. Зарядивши рушницю, вона повернулася до вхідних дверей. Скільки зайняли ці приготування? Напевно, кілька хвилин. Якби той суб’єкт дійсно хотів улізти сюди — він би давно вже схопив її, отож, увесь той цирк вона могла б і не влаштовувати. Її раптом охопила хвиля гніву — на Джонаса, на батька, на…
Аж тут вона побачила, як «форд» орендатора виїжджає за їхні ворота; звідси автомобіль здавався малесенькою цяточкою. На неї одразу ж накотилася страшенна втома.
Замість того щоб прилягти на диван, вона зарядила кілька револьверів (хоча вже не дуже-то й довіряла цій автоматиці) та поклала їх у кошик. А тоді обійшла будинок, де-не-де залишаючи один із пістолетів, наче квіти розсаджувала. Велика ваза біля вхідних дверей — згодиться; порожня полиця на кухні — теж підійде; біля її улюбленого дивана — обов’язково треба залишити один; ну, і ще один — біля ліжка, звичайно.
Вона вийшла на терасу (видно звідси було далеко — майже до головного шосе) та взялася обмірковувати те, що сталося. Викликати шерифа? Ні-ні, краще розповісти про все це своїм вакуерос. І нехай хтось із них застрелить того вискочку-орендатора. От би вона пораділа. Дівчина сіла, задивившись на хмари, й уявила, як би це було. Він би, мабуть, як той бик чи кабан, повалився носом у землю, і все. Але… чому в неї так тремтять руки?
«Це я божеволію, чи що?» — промайнула думка.
Джинні знову зайшла до будинку й зупинилася біля великого дзеркала. Та вона ж іще дитя! Грається в дорослу, носячись із тією зброєю. Невже вона справді божеволіє?
Дівчина зітхнула з полегшенням, коли почула голоси кухаря й однієї з покоївок, які про щось весело гомоніли. Вона, щоправда, не була впевнена, що не розмовляла сама із собою (може, її чула котрась із покоївок?). Невже Джонас, батько й бабуся мали рацію, коли казали, що їй тут не місце?
Вона побачила, як на вершину далекого пагорба підіймалася перша вантажівка вакуерос, що везла коней із пасовиська. Потім показалася друга вантажівка, а тоді — третя. Джинні раптом подумала, що розповісти їм усе буде зовсім не важко. І що станеться потім із тим орендатором — її не обходить.
«Не обходить! — подумки повторила вона. — Мені справді байдуже, що з ним буде. Тут не Північ, щоб отак безсоромно чіплятися до дівчат!»
Ні, не треба тягати із собою рушницю. Необхідно оточити себе стіною, що завжди сховає від небезпеки, — стіною з людей, які працювали на батька, а тепер працюють на неї й готові захищати її.
Салліван і вакуерос обов’язково знатимуть, що робити. Тож треба розповісти їм усе негайно — доки вона не розгубила своєї рішучості. Може, той суб’єкт був не таким уже й виродком, і, може, вона його просто неправильно зрозуміла. Але як іще їй, молодій дівчині, було розуміти таку поведінку?
«Ти була тут сама-самісінька, і він чіплявся до тебе!» — подумки нагадала вона собі.
Тож він обов’язково повинен заплатити за це. Не життям, але… коротше кажучи, його потрібно якось покарати, навіть Джонас погодився б із цим. Як саме — вона не знала, та їй було байдуже. Ураз згадався дотик його бридкої руки. Ось вона вже вибігає за двері. Г’юґо саме оголосив, що вечеря готова, та їй зараз не до того.