Розділ 24
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
Знову панує посуха, та ціни на м’ясо не падають через війну. Сьогодні всю ніч уявляв зелену, квітучу землю зі свого дитинства, а може, зі своїх мрій. І, відсунувши важкі штори, мимоволі сподівався побачити її за вікном. Але побачив те, що й завжди: біля будинку ще росте трава, а далі — лише чагарники й білі вапняні прогалини. Мій батько має рацію — цю землю сплюндровано навіки, причому за життя одного-єдиного покоління.
Не сидиться полковникові на місці — ось, наприклад, нещодавно став наймати агентів, щоб приманити сюди північних фермерів. Ці агенти показуватимуть довірливим янкі наші найкращі ферми, які активно зрошуються, і найкращі будинки (такі, як наш). А тоді підсовуватимуть їм шматки сплюндрованої, безплідної землі за ціну, у п’ятсот разів більшу, ніж та, яку платили за них нинішні власники. Мені ж полковник звелів не плутатися в нього та його приятелів під ногами.
Два місяці мій батько поливав наше брудне подвір’я водою з резервуарів. І ось тепер у нас є газон. А ще — на струмку, що протікає Евереттовим пасовиськом, спорудили греблю для зрошення тих ділянок землі, які видно з нашої тераси. Айк Рейнолдс одного разу прийшов, щоб спитати, куди це поділася вода з його землі. Та полковник примудрився переконати його в тому, що так треба.
Струмки в Каррізо — і ті майже висохли; кажуть, через те, що багато води йде на зрошення земельних ділянок. Висихає водойма за водоймою, і вся планета, здається, перетворюється на пустелю. Так ми, люди, скоро вимремо, і замість нас на Землі пануватиме якийсь інший вид. А якщо люди знову з’являться… а чому б і ні? Я, мабуть, поквапився народитися на цей світ — потрібно було почекати з тисячу років або ж і з десять тисяч. Повинні ж урешті-решт настати часи, коли мого батька й подібних до нього вважатимуть кимсь на кшталт стародавніх римлян, які згодовували християн голодним левам.
Почув, як Чарлз, Ґленн і полковник розмовляли сьогодні ввечері у вітальні, та одразу ж замовкли, коли побачили мене (звісно ж, я пішов із кімнати). Минають роки й десятиліття, утім нічого не змінюється — полковника без слів розуміє хто завгодно, лише не я. Сьогодні Вілсон оголосив війну Німеччині.
Чарлз і Ґленн, підійшовши до мене, сказали, що вони обидва вирішили піти на війну. Я відповів, що краще почекати до кінця року, коли буде легше знайти робітників, які замінять їх на ранчо. Та не переконав, звісно.
— У нас що — грошей немає, щоб когось найняти? — тільки й мовив Чарлі.
Саллі весь день провела в своїй кімнаті, не в змозі підвестися з ліжка.
Мої сини не могли вибрати собі гіршої нагоди піти на війну, ніж ця. Кулемети, снаряди вагою в півтонни. Я завжди вважав, що після колонізації Америки європейці повернулися до кам’яного віку. Утім, найпевніше, вони й не вибиралися із цієї епохи. Сімсот тисяч загиблих — і це тільки під Верденом. Що нам потрібно — то ще один льодовиковий період, який запроторив би всіх нас до океанського дна. Тоді б Господь зміг розпочати все спочатку.
Наші сини поїхали сьогодні потягом до Сан-Антоніо, а Саллі пакує речі, щоб переїхати жити до своїх родичів у Далласі.
— Краще б у нас доньки народилися, Пітере, — сказала вона.
— Еге ж, — тільки й відповів я.
— Може, поїдеш зі мною?
Я навіть не зміг їй до ладу пояснити, чому не зможу жити в Далласі.
Зловісний знак: тільки-но поїхали Ґленн і Чарлз — прийшло повідомлення з пошти про довгоочікувані кулемети «Льюїс». Ми з полковником, випивши по кілька склянок джулепу, вирішили подивитися на цю зброю в дії.
Ми вибрали найбільший магазин — майже на сто набоїв — і зарядили кулемет; довелося довгенько розбиратися, що там і до чого. Коли ми вже спрямували його на зарості опунції, до нашого поля зору потрапила невеличка зграя диких свиней. Ох, не пощастило ж їм!
Відстань до них становила близько чверті милі. Але ж для «Льюїса», якщо вірити інструкції, це була аж ніяк не межа — з нього можна було влучити в ціль із відстані, утричі більшої за цю. Зір полковника вже був таким кепським, що стріляти довелося мені, а він, узявши до рук польового бінокля, приготувався направляти мене. Тож я ліг на землю за кулеметом, а батько залишився стояти поряд. Раптом я побачив удалині знайому тінь, яка махала мені рукою.