Ми налаштували приціл, і я дав короткий залп — близько п’яти пострілів.
— Сучий ти сину, Піте! Ярдів на тридцять схибив!
— Це мабуть, вітер, — пробелькотів я крізь шум у вухах, удаючи, ніби поправляю приціл.
— Вони там досі риються в землі. То ти стрілятимеш чи боїшся в штани наробити?
Я націлився точнісінько на середину стада (свині здавалися звідси брунатними цяточками на тлі зелених кущів) і дав іще один залп. Це було схоже на те, ніби за паровоз тримаєшся або ж стріляєш із пожежного шланга.
— Лівіше! — вигукував над моїм вухом полковник. — А тепер — правіше… знову ліворуч… ще лівіше! Ліворуч, ліворуч!
Підкоряючись його командам, я спостерігав, як здіймаються хмарки пилюки серед брунатних плямок, що швидко рухаються.
— Заряджай другий магазин! Вони там іще повзають!
Я зарядив.
— От сучий син, — бурчав полковник. — Невже там справді чотириста ярдів?..
Його голос був заглушений наступним залпом.
Моя кобила вже давно звикла до того, що я стріляв, сидячи на ній, із рушниці в оленів, індичок чи куріпок. Але коли я знайшов бідолашну тварину після тієї стрілянини з кулемета — вигляд вона мала такий, ніби її громом ударило. А кінь мого батька взагалі з переляку гайнув світ за очі — ми його близько півгодини потім шукали.
Перш ніж вирушити додому, поїхали подивитися на рештки свиней. Шматки тварин були розкидані по досить великій ділянці землі — словом, видавалося, ніби всередині кожної з них вибухнув динаміт.
— Чудово! — задоволено киваючи, об’їжджав «поле бою» полковник. — Як гадаєш — німці мають такі кулемети?
— Авжеж. Тисячі таких.
«Льюїс» уже охолов настільки, що я зміг приторочити його до свого сідла. Звичайно ж, німці мають таку зброю, та моєму батькові було на це начхати — таким він уже народився. Ми з ним поволі поїхали додому.
— Я пам’ятаю часи, коли п’ятизарядний кольт вважався зброєю масового знищення, — заговорив він. — Минуло років із двадцять, і з’явилася рушниця «Генрі»: зарядив у неділю — і стріляй собі до кінця тижня. Магазин там був, здається, на вісімнадцять куль.
— Життя дедалі покращується й покращується, — не втримався я.
— Знаєш — а я так сподівався, що ті книжки тебе кудись та й приведуть. І був неабияк розчарований, коли цього не сталося.
— Як це «не сталося»?
— Ну, я маю на увазі, що ти залишився тут. Ти вважаєш, що я не тямлю в цих речах, але це не так. Мій брат був точнісінько таким, як ти. У нашому роду час від часу з’являються отакі — народжені не в той час і не в тому місці.
— Я люблю цю родину й цю землю, — мовив я, знизавши плечима.
Тієї миті мені навіть здалося, що це справді так.
Він почав щось говорити, та потім передумав. І ми поїхали далі мовчки — повз хмарки пилюки, осяяні сонячними променями. Полковник, начебто заспокоївшись, улаштувався зручніше в сідлі: мабуть, згадував свої численні подвиги, завдяки яким увесь світ захоплюється ним.
Як часто я міг знайти його вдома, коли був маленьким? Та він узагалі не бував у нас! Мама завжди щось вигадувала, аби ми не сердилися на нього. А тоді — останнього дня її життя — його теж не було поряд із нею. Чи пробачила вона йому це? Я не пробачаю… Вона дуже багато читала нам із Фінеасом уголос, щоб відволікти від сумних думок. І завдяки цьому ми дуже рідко нудьгували або ж сумували, згадуючи тата. Пам’ятаю, вона читала нам якусь дитячу версію «Одіссеї», де головний герой був дуже схожий на нашого батька. Це не Одіссей — це він, наш тато, бився з циклопами, причалював до землі лотофагів і боровся зі спокусою стрибнути за борт, слухаючи голоси злих чарівниць-сирен. Еверетт же, значно старший за нас, сам давав собі раду (як я з’ясував потім — він читав журнали, де було дуже багато зображень оголених дівчат). Оскільки моя мати казала, що батько був схожим на Одіссея, то я уявляв себе Телемахом. Тепер я розумію, що значно більше схожий на елегона чи когось на кшталт нього, про чиї діяння ніхто й ніколи не дізнається. І, звісно, ця історія має й інші вади.
Сьогодні вранці Саллі прийшла до мого кабінету, де я давно вже ночую. Вона принесла тацю з кавою та солодкими булочками — ну, певна річ, чогось від мене хотіла. Не поїхала чомусь до свого Далласа.
— Ну, як тобі той кулемет? — мовила вона.
— Полковник від нього просто в захваті.
— З такою зброєю воюватиме наша армія? Чи ганси?
— Наші, звісно.