«Геометрія… — подумала вона. — Наука, у якій я нічогісінько не тямлю!»
Ось повз неї проїхало, здіймаючи хмари пилюки, авто: якийсь білий віз на роботу чотирьох мексиканців. Номер: 7916. Скільки це буде — сімдесят дев’ять помножити на шістнадцять? Це ж неможливо порахувати! А той менеджер це вміє — хоча вона гадки не має, як можна такому навчитися.
Повернувшись додому, Джинні одразу ж зателефонувала Фінеасові й детально розповіла йому про ту розмову з менеджером. І повторила те, що бовкнула тоді про нафтопровід. Фінеас заспокоїв її, запевнивши, що жодної таємниці вона не розкрила, — це було відчутним полегшенням для неї. А перш ніж попрощатися, він запросив її до Остіна: хотів, щоб вона була присутня на його зустрічі з однією дуже важливою людиною.
Розділ 27
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
— А ви, бува, не збираєтесь зайнятися фермерством, полковнику?
— Авжеж, збираюся. Не хочу-бо відставати від прогресу.
Їх близько п’ятдесяти. Сидять у святкових костюмах за столом у нашій великій кімнаті, наминають філе, п’ють кларет і, розвісивши вуха, слухають байки полковника про «дивовижний південний клімат». Я сиджу в затінку на терасі, ледь утримуючись від спокуси вийти до них і сказати правду. А правда — у тому, що полковник спокійнісінько пристрелить будь-якого фермера, який лишень натякне нам про платню за перегін нашої худоби через його територію. Крім того, мій батько все життя торочив, що порпатися в землі — заняття для телепнів. Його начебто індіанці так навчили, але насправді так вважають усі, хто змалку їздить верхи: від заможних власників ранчо до найубогіших вакуерос.
— Техас — це ж суцільний зимовий сад, — виголошує далі свою промову полковник. — Двісті вісімдесят вісім погожих днів! Вам ніколи більше не доведеться розгрібати сніг.
Дехто з гостей аплодує.
— І ще одна важлива річ, — веде далі він. — Емансипованих жінок тут значно менше, ніж в Іллінойсі.
Сміх, овації… Я затуляю вуха. А тоді йду геть; краще прогулятися, ніж це слухати.
Атож, їм покажуть лише найкращі ферми, а не ті, де вода така солона, що не годиться для зрошення. І не розкажуть, що в Техасі — безліч ферм, де земля повернулася до стану напівпустелі (мертвий ґрунт — так само, як у Чіуауа).
Біля крамниці зустрів Реймонда — сина Мідкіффа. Він саме переганяв дорогою невеличке стадо корів, коли побачив під деревами гурт фермерів з Іллінойса, які ховалися там від невеличкого дощу з градом, що вже, щиро кажучи, минув.
Фермери отетеріло розглядали градини — завбільшки як апельсини — і торочили одне одному, що така як уперіщить по голові — то й гаплик. А один із них спитав Реймонда, чи завжди тут випадають отакі дощі.
— Звісно ж, ні, — відповів той. — Минулого року, наприклад, справжні дощі йшли — не те, що цей.
Коли я потім натрапив на полковника, той себе не тямив од люті.
— Зараз же, зараз же треба дати копняка тому косоокому, кривобокому, кривозадому сучому синові! І звідки він тільки взявся там зі своїми шолудивими телятами?!
Я пояснив, що просто так звільнити Реймонда Мідкіффа ми не можемо. Він натомість відповів, що тоді його треба пристрелити, та й годі. Мені лишалося тільки нагадати йому, що Мідкіффи — наші друзі й сусіди.
Але фермери все одно подумали, що Реймонд лише пожартував. Поля зі зрошувальними системами мали просто розкішний вигляд, а справжню ситуацію в нашому штаті ці чужинці оцінити просто не могли. Хтось чув, як вони примовляють давнє прислів’я «тягай плуга — дощ сам піде»; видавалося, ніби їх принесло сюди не просто з іншого штату, а й з іншого часу — минулого, звісно.
Уся ця метушня, так чи інакше, змушує мене почуватися майже смертельно самотнім… Утім, це для мене — звичний стан душі.
Зéмлі ранчо Пінкард — понад сто секцій — господарі розпродали й переїжджають до Далласа. Я пішов попрощатися з Елдріджем Пінкардом — своїм однолітком (його батько прибув сюди невдовзі після полковника). Він і в очі глянути мені не міг.
— Я мусив це зробити, Піте. Посуха не залишила мені вибору — навіть високі ціни на яловичину не врятували б. Тож я пішов і забрав із банку гроші, які там іще залишилися.